Читати книгу - "Нескінченна історія"

За якийсь час, коли вони з рудокопом знову сиділи в хижці, Бастіян запитав:

- А що стається із зображеннями, коли сніг починає танути?

- Тут завжди зима, - відказав Йор.

І це була вся розмова того вечора.

Усі наступні дні Бастіян продовжував шукати серед зо­бражень образ, який він міг би впізнати чи який би при­наймні щось для нього означав. Але - марно. Вечорами во­ни з гірником сиділи в хижі, і позаяк той ніколи нічого не говорив, Бастіян також призвичаївся мовчати. Поступово він перебрав від Йора і його манеру обережно рухатися, щоби не спричинити різкого звуку, від якого могли би по­розпадатися образи.

- Здається, я переглянув їх усі, - сказав Бастіян одного вечора. - Серед них нема жодного мого.

- Це зле, - відказав Йор.

- Що ж мені робити? - спитав Бастіян. - Може, я пови­нен чекати на нові образи, які ти для мене виноситимеш із надр?

Йор на мить замислився, а потім похитав головою.

- На твоєму місці, - зашепотів він, - я сам увійшов би у Копальню Мінроуд, щоби спробувати видобути звідти зна­йомі образи.

- Але ж я не маю твоїх очей, - обережно заперечив Бас­тіян. - У темряві я нічого не побачу.

- А хіба під час твоїх довгих мандрів тобі ніколи не да­вали ніякого світла? - спитав Йор і знову подивився крізь Бастіяна, кудись вдалину. - Невже в тебе нема якогось ка­меня, який випромінює сяйво, нічого такого, що тепер мог­ло б стати тобі у пригоді?

- Я мав такий камінь, - сумно зізнався Бастіян, але я змарнував Аль Джагір на щось цілком інше.

- Це зле, - повторив із закам’янілим лицем Йор.

- То що ж мені робити?

Рудокоп знову довго мовчав, перш ніж відповів:

- Тоді тобі доведеться працювати в темряві.

Бастіянові аж мороз пішов по шкірі. Він, щоправда, і

досі був наділений силою і відвагою, які дарував йому Ау- рин, та уявивши, що йому доведеться опинитися глибоко- глибоко під землею, та ще й у непроглядній пітьмі, він від­чув, як йому все аж похололо всередині. Йор нічого більше не сказав, і вони вклалися спати.

Наступного ранку гірник поторсав його за плече.

Бастіян підвівся.

- їж юшку і ходи! - коротко наказав Йор.

Бастіян послухався.

Він пішов за гірником до шахти, разом із ним сів у ко­шик підйомника, і вони почали спускатися в Яму Мінроуд. Спускалися вони доволі довго, все глибше і глибше. Давно вже змерх найостанніший відблиск скупого світла, яке проникало в колодязь шахти, та кошик підйомника продо­вжував рухатися вниз крізь кромішню пітьму. Нарешті во­ни відчули різкий поштовх. Це означало, що вони сягнули самого дна. Кошик став, і вони вийшли.

Тут, унизу, було набагато тепліше, ніж нагорі, на зимо­вій рівнині; минуло небагато часу - і все Бастіянове тіло вкрилося рясним потом. Він намагався не загубити в тем­ряві рудокопа, що крокував попереду, хоч той ішов дуже швидко. Це був звивистий шлях через безліч штолень, ко­ридорів, іноді навіть траплялися якісь начебто зали, як можна було здогадатися з неголосного відлуння кроків. По­спішаючи за Йором, Бастіян багато разів боляче вдарився об виступи гірської породи та балки чи підпори, одначе Йор анітрохи на це не зважав.

У той перший день, а також у кілька наступних гірник був наставником Бастіяна (просто тримаючи хлопця за ру­ки і скеровуючи їх, куди треба) у мистецтві відділяти одну від одної тонесенькі, крихкі, як найтонші крижинки, верс­тви слюди і знімати їх із пластів - одну по одній. Для цього рудокоп мав інструменти, на дотик - наче дерев’яні чи кіс­тяні шпателі; Бастіян так ніколи їх і не побачив, бо коли їхня цілоденна праця у штольні закінчувалася, знаряддя залишалися на робочому місці, вглибині шахти.

Поступово він навчився орієнтуватися у цілковитій те­мряві копальні. Розпізнавав ходи і штольні якимось новим незбагненним чуттям, якого навіть не міг пояснити. І одно­го дня Йор дав зрозуміти йому - без жодного слова, а тільки доторком руки, - що відтепер йому доведеться самому пра­цювати в одній із низьких штолень, куди можна було про­никнути тільки повзком. І Бастіян поліз у штольню. Там було страшенно тісно, до того ж над ним нависала вся не­ймовірна товща первісної породи...

Згорнувшись калачиком, як іще ненароджене дитя в лоні матері, лежав він у темних глибинах підложжя Фанта­зії і терпляче докопувався до свого забутого сну, до образу, котрий зміг би привести його до витоків, до Живлющої Во­ди.

Оскільки Бастіян нічого не бачив у безпросвітній тем­ряві надр, то не міг ані щось вибирати, ні приймати якісь рішення. Відтак залишалося тільки одне: він мусив покла­датися на те, що випадок або ж милосердна доля коли- небудь допоможуть йому знайти те, що він шукає.

Кожного вечора виносив він на примерхле світло дня все, що вдалося видобути з глибин Ями Мінроуд. І кожного вечора виявлялося, що його робота була даремна. Але Бас­тіян не обурювався і не нарікав. Він втратив будь-який жаль і співчуття до самого себе. Він став терплячим і ти­хим, він упокорився. І хоча його сили були, по суті, неви­черпними, дуже часто він відчував страшенну втому.

Як довго тривали ці важкі часи, сказати не можна, бо таку працю годі виміряти днями чи місяцями. Та ось наре­шті одного вечора сталося так, що він виніс на поверхню образ, який із першої ж миті так неймовірно схвилював йо­го і зворохобив, що хлопцеві довелося стримуватися аби не скрикнути від здивування: вигук міг би знищити зобра­ження.

На крихкій, тонесенькій слюдяній табличці - не надто великій, завбільшки приблизно як сторінка книжки - дуже виразно і чітко було видно якогось чоловіка у білому хала­ті. У руці він тримав гіпсовий зліпок зубів. Чоловік просто собі стояв, але його понура постать і зажурений вираз об­личчя вразили Бастіяна в саме серце. Але найбільше вра­зило Бастіяна те, що цей чоловік перебував усередині про­зорої, як скло, крижаної брили. Зусібіч його оточував ціл­ковито непроникний - хоч і майже невидний - шар криги.

І поки Бастіян розглядав це