Читати книгу - "Засвіти"

— Не Злого, недолупку, вважай, а Сірка,— гримнув на хлопця дозорець.

— До Злого дід казали добратись,— ледь не плакав хлопець.— До Злого б спровадили ви.

— Що ж дід казали передати Злому? — взяв за худе Коліно хлопця Сірко.

— Так дід же казали передати йому, а не вам,— зам’явся приїжджий на мить.— То йому й передам, як зустрінеться...

— Оце ж він і є, вважай, недолупку,— показав чатовий на посміхненого Сірка.

— То передайте Зло-му-у,— одважився нарешті хлопець,— що там, під лісом, коло Хирівки, засіли кінно ляхи. Видимо-невидимо їх. Так дід веліли сказати Зло-му-у про те, що вони вранці причаєно нападуть і всіх козаків вирубають, постинавши голови... А тепер усі п’яні, бо в Балабухиної Варки цілий кадуб горілки забрали...

— А не брешеш ти?! — потис хлопцеві коліно Сірко.

— Ось хрест святий — правда! — бігом перехрестився малий.

— Хороший в тебе дід, козаче... То поїдемо до того Злого,— смикнув Сірко за оброть шкапу.

— Дід ще просили, щоб Злий поміняв цю шкапу на вартішу, бо вона має невиліковний гандж. Обпоєна і загнана,— жалісливо канючив юнак.— Вони ще казали, що, може, Злий і так дасть коня, не взявши клячі, бо нащо козакам отака?.. То веліли обох привести. Гривна ляхи забрали, а цю лишили... А ще, може, він мене запише в козаки, то дід казали, що не будуть перечити, тільки б коня привів,— балабонив хлопець, щулячись і зчаста гикаючи чи то від холоду, чи від ляку.— А найбільший лях Лащем зветься.

— Лащем? — аж стенувся Сірко, відчувши мурашки на тілі.

— Лащем. В нього, казали дід, і очі, як у ляща, банькаті.

— Ах ти ж, окаянний! — вилаявся Сірко, тягнучи шкапу, аж хлопець ойкнув.

— Я ж нічого. То дід казали.

— Оповісти всіх отаманів і сотенних приготувати за мить кінноту, а валкових — запрягати борзіше сани! — гукнув він Артемові, що якраз наближався.— Та ватри розпалити вели всі!..

— Розпалити чи погасити? — не йняв той віри почутому.

— Розпалити і якомога вищі, щоб до рана великим і високим полум’ям палали,— крикнув Сірко злобиво тому навздогін.

— То ви, може, й справжній отой Злий, дядьку, що дід казали? — заїкувато допитувався юнак, кидаючи горошинами боязких дитячих очей по розкиданому між засніженими засіками таборі.

— Та, може, й той, хлопче,— бовкнув заклопотано Сірко.— Діду Омельку! Га, діду Омельку! — привів він конячину до прив’язаних коло саней волів.

— Чого тобі? — старечо закашлявся на санях хтось під кожухом, викушкуючись.

— Вставайте, запрягати час... Ось хлопець і худобина з вами побуде,— вказав він на юнака і, штурхнувши шкапу в бік, попрямував геть.

— А як же з конем, дядьку Злий?

— Буде кінь, якщо дід правду сказав...— обізвався Сірко, відходячи.— І в козаки запишу тебе...

— Дід так і казали, що ви не обманете,— радів хлопець.

Прочумавшись, дід Омелько роздивлявся то хлопця, то конячину, виплутуючись з-під кожуха. Нарешті він забарно зліз із саней у сніг, почухав потилицю, поглянув у небо, відгадуючи час, і надсадно закашлявся.

— Ще й Волосожар не згас, а його нехтем у спину турить,— невдоволено забубонів він, підперізуючись рябою окрайкою.— А ти чого витріщився? Злазь із скотини, чи що!..— гримнув на хлопця старий.

Невдовзі у таборі козаків і охочекомонних кипіла метушня, гуготів глухий гармидер і гомін. Рипіли сани, шикувалися вершники, полишаючи засіки, лунали приглушено накази, форкали випочилі коні, почувши дорогу. А як потяглися довгим шнуром і валки, і вершники і все затихло на раптово спорожнілому таборищі, багаття розжеврілися, кинули в небо снопами сяйв і іскор, застріляли галуззям, палахкотливо лякаючи навколишню тишу.

Срібними намистинками в морозному небі мерехтіли зорі, ховалася причаєно глуха тиша за густим частоколом лісу, їхали з рипом валки, ішов безкінний люд Під охороною козаків на Веселий Розділ. А кіннота чвалом неслася в протилежний бік — назад, на Хирівку...

У таборі Лаща, полк якого займав усе селище і край лісу, всі спали, перепившись ще звечора оковитої. Навіть стежа була схоплена козаками без жодного гвалту, бо ляхи думали, що козаки з біженцями в Цибульному і тому не чекали нападу з тім’я. Захоплені зненацька драгуни були напівроздягнені, але добра виучка скоро згрудила їх, і бій розгорівся не на життя, а на смерть.

Не одному б козакові довелося покласти в тій сутичці голову, коли б драгуни не дізналися, що їхній воєвода втік. Отоді й почалося оте кінцеве знищення, яким завершилася хирівська веремія. Так напівроздягнутих і роззутих їх і посікли козаки. Навіть ті, що якось устигли наспіх одягтися і скочити на решту ще не схоплених козаками коней, не втекли далеко в тваринному переляці. Їх доганяли аркани, кулі, навіть кілки. Тільки воєвода Лащ та старшини, полишивши напризволяще свій загін, сани з власного кладдю і варту, розставлену по деревах на шляху до Цибульного, з групкою отаких же напівроздягнених вояк мчалися стрімголов на Ставище. Лащ уже вдруге мусив визнати, що в особі цього лотра і збуйця Сірка має свого запеклого і досить вправного ворога... Досить вправного!..

Вертаючись по отій веремії