Читати книгу - "Засвіти"

почувся сумовитий речитативний спів якогось посполитого, хрипоту якого тут же стишено підхопила пара підголосків і, з’єднавшись, вони залили піснею доокружжя, аж Сіркові від того радісно стало, хоч і сумний то був спів. Тріскали багаття, бралися полум’ям, шипіли і кидали в темінь неба віхтюватими іскрами, смажили на вертелах свіжовпольовану звірину, розносили пахкі аромати в навкілля. Сірко, постоявши якусь мить, огледівся і неквапом пішов на пісню.

...— Снігу навалило за ці дні... вони й не тікали бардзо,— пояснював мисливець-козак полісянинові, покручуючи над вогнем вертело з припеченою вже козятиною...

— Ти не тороч казна-що... Ми їх тут підгодовували сіном, а ви на аркан,— обурливо присік козака літній цибулянин, збивши звичним рухом заячу шапку на голові.— До нас ходять на токи і сайгаки, і лісні лосі, і навіть зайці. Тієї зими якось ціла дика череда з ревом вперлася до мене у двір, втікаючи від вовчої зграї...

— Та й дива в тому мало... Кишить же дичиною ліс,— докинув той, що щойно співав.— Зачинай. Стасю, «Лявониху», поки засмажиться вечеря,— попросив він товариша.

Сірко по вимові пізнав у тому білоруса і пішов далі, оглядаючи забагрене багаттям небо над головою.

— Де ти подів, Степцю, отого коня? — почув він розмову, проходячи повз сусіднє багаття.

— Це ти, Луко, про якого ж коня? — гнусавив Степко.

— А про того Лиска, що я тобі в сні подарував охвірно...

— А-а-а, про того! — ніби пригадав товариш.— Так я ж його твоєму онукові на тимчас у фільварок завів...

...— Поведу його, зрадцю недорікуватого, хоч він і кум мені,— злобиво нахвалявся котрийсь біля наступної ватри,— по спалених селах, як циган ведмедя на ярмарці, і нацькую тими собаками, що показилися, втративши свої двори і господарів. Бровко ж мій на печищі так і лишився,— додав він невдовзі.— Виє, а з обійстя, хоч вбий, не йде, скільки не кликав його...

— Собака — тварина вірна,— встряв хтось із гурту.— В нас було...

По пізній вечері, як табір, поволі вщухаючи, влігся у снігових засіках на спочин і лише ватрища палахкотіли, освічуючи широкий видолинок лісу, Сірко вийшов згарцьованим засніженим косогором з балки по свіжоприсипаному санному шляху до вартових. Затаєною мовчанкою зависла над бором і сонно дихала ледь схоплена морозцем прозоро-дзвінка ніч. Одиноким, самотнім чабаном десь за віхтяними узвишшями соснових верховіть висів, чаючись у похмар’ї, місяць. Білими, мов отяжілі копиці, сніговими бабами то там, то тут тулилися до могутніх соснових стовбурів закасані по нікуди кущі ліщини, калини, глоду. Вдалині, коло поваленої хтозна-коли сосни Сірко помітив схиленого на стовбур дозорця, а неподалік, у вибалочку, і його коня з шанькою на шиї.

— Чатуєш? — чи то поважно, чи то в жарт спитав він, коли обвітрений і трохи припорошений сніжком здоровань наблизився широкими кроками до путівця.

— Чатую... Але сон, пане отамане, вважай, так і манить обіпертися об щось, так і чарує, та мені те звично — пастух же я, то дотримаюсь якось уже,— застебнув він кушкливо гаплика на білому кожусі.— Ото яка тиша всюди,— глянувши радо скалками очей на отамана, зрадів він нагоді поговорити,— а в мене дзвенить у голові, вважай, весь час.

— Чого б то?

— З малолітства ще. Жили ми в Орші на узвозі. З одного боку, вважай, мідник мешкав, а з другого — бондар... Як з досвітку заведуть, то аж пізнім вечором припинять... Та ще й покійні батько затопили мені в ухо якось, підсиливши те... Поробив я спідручним сябром в одного, стало дзвеніти, вважай, весь день, переметнувся до другого — і в сні гуло, та так уже, вважай, і лишилося, покійником закріплене. Ти що там прислухаєшся?.. Чи почув щось, може?..— примовк вартовий.

— Веди негайно коня сюди!..— наказав стримано Сірко, вдивляючись у молочно-сіру далечінь і обмацуючи обік пістоля. Здоровань метнувся ведмедем у вибалок, перескакуючи через замети, потягнув коня до путівця.

— Пррр! Стій, окаянна! — спинив за оброть-чумбур малу, обтягнуту волохатою шкірою шкапу юнак-вершник, угледівши Сірка і чатового, що зненацька затисли його з боків.

— А, це ви?! — вилізла слідом незграбна постать другого чатового із-за кущів.— А я проводжаю цього гостя і думаю, що за бенеря в таку годину загостила до нас?!

— Коня де подів? — нагримав Сірко на нього, притишено.

— Під дубом, у заметі отам... даруй, отамане!..— зніяковів той.

— Більше нікого не бачив?..

— He бачив, отамане! Коли б уздрів, то чи мовчав би?..

— Вертай на своє місце і пильнуй мені як слід!..

— Слухаю, пане отамане! — вайлувато побіг той у срібний присмерк ночі.

—