Читати книгу - "Засвіти"

Велетенське пожарище, як і кумейське, тріщало й гохкало в світло-кров’яних куделях вогнів, кипіло криками й зойками людей, гвалтувало і завивало собаками, ревло й іржало худобою... Полум’яні язики, облизуючи рештки стріх: за валом, оповивали і кутали чорні ребра недогорілих дахів, червоними гребенястими клубками підпалювали осіле на камінне Замчище небо, високими свічкуватими стовпами довго освічували путь вершникам, що очманіло неслися в потемнілу мушлю ночі, повернувши з чигиринського шляху топилівським до Боровиці...

— Спаси, боже, й помилуй люд твій хрещений! — хрестилися вершники.

Сірко кілька разів озирнувся і ніби перед собою побачив оте багаття, розлите на всі Черкаси. «Невже це робота Лаща?.. Невже оте пекло він посіяв?.. Катюга!.. Ні, Книша б не осмілився!» — аж привиділося Сіркові в отих загравах перекошене, як тоді, у Мошнах, страхом лице воєводи Лаща з обрізаним уривком аркана, що петлявся на вітрі, а обіч, чомусь у самому полум’ї, трупом лежав дядько, Артем, і біля нього тулилася, корчачись в нестямних муках, тітка Горпина, навколо якої, тримаючись за палахку спідницю матері, свічками горіли діти...

Уява, як блискавочка в павутинних тенетах, борсалася, билася, пульсувала, і, відганяючи її геть, Сірко приострожував Велеса, аж той стогнав від напруги, рвучись уперед...

Хоч була ще тільки засвітна година, та ні боровичани, ні вже прибулі туди козацькі війська не спали. Загони Івана Сірка увійшли у вузенькі вулички містечка й попрямували в тому напрямі, де таборився, як повідомили на заставі, гетьман. Павлюк і старшини саме закінчували радитись, як Сірко переступив поріг.

— Що б там не було, а ми будемо стояти, доки стачить сили, розв’язуючи тим руки і панові Скиданові, і Гуні на волості, поки побільше зберуть і розпорошених посполитів та міщан, і козаків,— говорив Павлюк, сидячи на ослоні спиною до столу.— Припасів і зброї тепер вистачать і на двотижневу облогу, тому велю іти всім до ретраншементів і простежити за танцюваннями та очікувати ляхів, щоб не прогаїти їхнього приходу,— підвівся він, даючи всім зрозуміти, що рада кінчилася.

— Загад наказного полковника Гуні, пане гетьмане, ми виконали без перешкод! — доповів Сірко Павлюкові, як із радниці вийшли старшини і той лишився лише з Томиленком.— П’ять могил насипали якомога вище і опорядили на побоїщі,— додав він згодом скрушно.— І Мошни, і Черкаси вогнем горять, а так... прибули до вас, ще й хуторян півтора десятка привели на конях... Будуть якісь накази?..— гнітився він суворістю гетьмана і його заклопотаністю, переступи з ноги на ногу.

— Буде наказ, сину,— по застиглій мовчанці проговорив гетьман, щось думаючи своє.— До рана перепочивайте, хоч недовго, а як лиш окопаємося, поскачете на Січ, підбираючи по путі за Чигирином охочекомонних посполитих і міщан. Боєм під Боровицею війна із ляхами, Івасю, не скінчиться... Ляхи палять Хорсунщину, Лівобіччя, Звенигородь та Уманщину... Палять живе й мертве наше... Палять, як ніколи ще!..

Дві доби і вдень, і вночі копалися рови навкруг Боровиці, насипалися редути, клепалася і гострилася зброя, готувалася затяжна оборона в чеканні і ворога, і поповнення козацьких загонів з Лівобіччя, на яку ще надіялися старшини, хоч і не замерзав зовсім, як хотілося, Дніпро, перешкоджаючи тому. На третю добу здав Сірко уготовані шанці старшині та й подався геть зі своїми поріділими сулимівцями під однією хоругвою на Січ до Скидана, висланого гетьманом позавчора. Посполиті, і мошняни та околичні, і хуторяни, що приєдналися до Сірка в путі, не побажали йти з ним на Січ і лишилися з гетьманом у Боровиці.

— То й добре, Сірку, що не бажають нікуди,— заспокоїв Івана гетьман, дізнавшись про ослух посполитих.— Ти по путі волостю поповнишся, а нам тут люд потрібний он як!..— черкнув він п’ястуком по шиї.— Поспішай з богом!.. Підбирай охочекомонних і викотців, доведи їх до Січі, озброй там, окони і разом зі Скиданом чи й з татарами, як підоспіють, повертайтесь нам на виручку... Даю на це місяць, не більше.

По триденній безпригодній путі, розділивши кінний і піший, підібраний в Потясминні покозачений люд між козаками і визначивши кожній сотні наказних сотенних, Сірко наближався до Підлісного, як Артем Нерід, що заїжджав з десятком козаків по людей в Цвітне, доповів, що за ним іде чимала кінна погоня, яка чомусь подалася на Ставище, хоч, безперечно, бачила його.

Виславши спішно дозорну охорону навкруги, Сірко наказав зосередитись у хвості колони, а переднім підводам і пішим, повернувши в бік на Цибульне, прискорити ходу. Сонце ясно-молочною плямою показувало полудень, як чатові загони, перейшовши за санними валками ріку, обігнули селище і два висілки і спинилися край лісу. До них незабаром приєднався піший і кінний загін цибулян із кладдю на санях. Сіркове військо з тим раптово виросло кількісно більше хорошого полку, але відсутність зброї і навиків, прив’язаність до майна знецінювали його ратні спроможності і збільшували мороку козакам.

Порадившись із кількома отаманами та літнішими тубільчанами, що знали місцевість, він спрямував свої загони правим берегом окованої кригою мілкої річки за санними валками і не давав перепочинку, доки на смерканні не досягли велетенської балки, таки знову край лісу. Отам, побудувавши наспіх високі снігові засіки, сотні нарешті розвели свої ватрища та й отаборилися, а згодом мисливці вже бродили лісом, винюшкуючи дичину, а розвідники-чатові — ворога.

Сірко був настільки обрадуваний отим поповненням, що, здавалося, і втоми не мав. Передавши Велеса Артемові, він жваво ходив від сотні до сотні, оглядав прискіпливо місцевість, прислухався до розмов, допитувався хворих. Його погляд горів завзяттям, а схудле суворе лице, граючи жовнами, ще суворішим здавалося і лякало свіжих покозаченців.

— Молодий у вас отаман і, видко, злий, як звір, а нічого — нівроку. Хутко й мисливо дає усьому лад,— говорив якийсь підлісянин до обрілих навкруг ватрища козаків.— Тепер певніше коло вас, а було ж — не доведи боже!..— хрестився він набожно.

— То вже так! Він, як і покійний