Читати книгу - "Засвіти"

Не послухав старшин Павлюк і таки дотягнув бій до вечора, але, як лише почало темніти і ляхи відхлинули геть, боячися козацького підступу, він не послухався і рядових козаків, що казали: «Нас тут і ворожі трупи боронять, бо лякаються їх кількості ляхи...» Не послухав, а зібрав наскоро Малу раду, а по ній раннім передсвітом дав наказ військові відступити на чолі з Гунею до Мошен, звідти прямувати через Черкаси до Боровиці. Сам же він, Павлюк, подався з охоронною сотнею в Чигирин по людей та порох, а Скидана послав за тим же на Січ... Наказним над козацьким військом лишився Дмитро Гуня.

Сірко не пам’ятав такої довгої ночі в житті. Здавалося, вона тяглася безконечно, припнута ланцюгами десь у хащах до дубів, як спіймана блудниця. За наказом Гуні він, як і інші, зморений і розбитий, дорана стежив, як козаки поспіхом стягували до куп трупи полеглих, загортаючи їх примерзлою землею і окривавленим снігом. Джмелиним роєм гула ще в його тяжкій голові бойова веремія, дзвеніли вибухи, крики, стогони і постріли, щеміли натруджені і мозолясті, в пухирях руки, сльозилися від цілоденного диму очі. На світанку він наказав своїм козакам проказати молитву, пошапкуватися з полеглими і стати в шеренги. А незабаром, розбудивши нічну тишу пострілами сальви в честь полеглих, вони останніми залишили побоїще і з місця вскач повернули у бік Мошен. Перед самим містом вершники обігнули їх і, вибравшись із мочарів на давній битий шлях попід горою, подалися на схід...

Розвиднялося, як Сірко по чималому навальному чвалі притримав коня і оглянув розтягнуту колону своїх мовчазних вершників. Сіявся тихий сніжок з неба і з дерев, дрімали в мертвій задумі сосни й дуби, спали вільхи й ялиці, покриваючись білим квіттям снігу. Десь вили ледь чутно зголоднілі вовки, пробігали наполохані зайці, кабани, козулі, залишаючи свіжі сліди на сніжку.

Їдучи ступою і одноманітно погойдуючись у сідлі, Сірко почав непомітно дрімати, і, хоч силився прогнати її, дрімоту, повіки зліплювалися, аж не міг дати собі раду. Лячно стріпнувшись якогось разу, він оглянувся і настрашено побачив — і то вперше в житті: його побратими майже поголовно спали в сідлах. Дивне і жахне то було видовисько, здавалося, що хтось заворожив раптом, зачаклував увесь загін козацький, що навіть коні — і ті, міряючи стомлено шлях, також дрімають.

Трохи вгомонившись по першому враженні, він нарешті зрозумів, що й сам напівспить, час од часу прокидаючись, як і його Велес. Повагавшись, мусив виставити наперед і назад надійну варту з суворим наказом не заснути і вже по тому спокійно їхав, клюючи носом.

Петляли стрічкою поза плесами і озерцями, обгинали бугри і вибалки, перетинали струмки і рівчаки, обходили протрухлі завали з дерев, поки по обіді передній роз’їзд оповістив, що недалеко на лісових галявинах є якісь хутори. Загін раптово проснувся, ожвавився, загарцював, а за якусь мить уже обрадувано спішився.

Двічі до вечора мінялися дозори над шляхом, двічі він обходив пов’язаних до вориння коней, наказував конюшим з поселян підкладати сіна і знову десь тулився в закуток і дрімав, поки кухарі наспіх готували галушки. Втішало його, що козаки покотами солодко спали по хатах і стодолах, що коні зголодніло хрумали духмяне сіно, дружно форкаючи...

— Спочив би, отамане, прилігши,— нагадав йому якось Артем Нерід, зводячись з копиці після недовгого сну.

— Живі будемо — спочинемо ще,— відповів йому Сірко його ж словами.

— Закон війни вимагає, щоб отаман був завжди виспаний і опочилий, а ти...

— Нужда й закони міняє, брате, як говорив покійник батько Сулима,— повеселів Сірко від турбот свого джури.— В Боровиці по-справжньому спочинемо...

Спускався тихий зимовий вечір, як у мовчазне мереживо сніжної завіси, що густо опадала, сіючись, вийшов лісовими манівцями поповнений кінними хуторянами Сірків загін у напрямку Черкас. Отаман уже бачив місто, уявляв його вулички й хати, невільно малював у пам’яті нічну зустріч з Корнієвим побратимом, дядьком Артемом, тішився клопітливою гостинністю тітки Горпини, пригадуючи зустріч з ними по путі на Мошни, мріяв, як висушить у теплі опрілі ноги і перевзується. І надія та, що ближче під’їжджали вони до Черкас, теплішала в подумках, ставала бажанішою, необхідною, хоч і не мав часу там затримуватися, пам’ятаючи вимоги наказного...

— Перемахнемо ось через оці кручі, об’їдемо балку, урвище і хащі, а там і діброва буде,— догнав Артем Нерід Сірка.— В мене тут тітка коло Замчища, то, може, дозволиш заскочити і побачитись, отамане?..

— Побачимо, брате,— зітхнув чомусь Сірко, криво Посміхнувшись.

«А з повозового табору, як ото під Кумейками, худобу треба конче виводити...— в’яло вирішував подумки.— Не випустили б того магната Петра Потоцького, коли б воли не осатаніли».

Кидаючи копитами груддя натоптаного снігу позад себе, коні скоро вихопилися чвалом на останню кручу перед Сосницею, і... гахнули з подиву козаки, застригли неспокійно вухами коні, зупиняючись від отого загравного видовища попереду. Крізь решітчасті просвіти дібровних чагарів і над ними, наче перед сходом сонця, рожевим сяєвом райдужилося низьке небо...

Сірко разом із загоном, що без наказу зупинився, дивився на те жахливе видовисько і чув, як холонула в грудях підігріта втіхою надія на зустріч з Артемом і його родиною. Зразу ж за посадженими колись гетьманом Кулагою саджанцями дубняку ряботіли лиховісні клапті вогнів, здіймаючись вгору, ніби спалювали оті надії, замінюючи їх розпачем і страхом за людей, що лишились поневірятися десь на холоді без стріхи і майна, з дітьми і старими...

Вислухавши дознавачів, він гукнув сотням не відставати і, огрівши спересердя Велеса таволгою, понісся в ніч, обгинаючи місто праворуч. «Значить, ляхи обігнали нас якось, але ж... як? — марудилося в голові отамана.— Коли і де обігнали, не давши нам того помітити?..— лютував у душі Сірко.— Невже Книша встиг те зробити за наказом Потоцького ще вчора? Авжеж —