Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

— Дивіться,— сказав Фінк,— їх уже вивозять.

Він показав униз, на Гайдесгайм, і Файнгальс побачив, що перед похоронним бюро стоїть вантажна машина, кузов якої повільно заповнюється офіцерами з Фінкового залу; навіть згори було добре видно їхні ордени. Потім машина помчала обсадженою деревами дорогою на захід, туди, де вже не було війни...

— Балакають, що вони скоро рушать далі,— сказав Фінк.— Бачите, скільки он танків?

— Сподіваюся, що вони дуже скоро візьмуть Вайдесгайм,— відказав Файнгальс.

Фінк кивнув головою.

— Так, недовго вже чекати. Ви тоді прийдете до нас?

— Прийду,— сказав Файнгальс.— Я часто до вас приходитиму.

— Буду радий,— запевнив Фінк.— Хочете закурити?

— Дякую,— відповів Файнгальс і натоптав люльку; Фінк дав йому прикурити, і вони якийсь час дивились униз, на розквітлу рівнину.

Старий Фінк поклав руку на голову онукові.

— Ну, я вже піду,— раптом сказав Файнгальс.— Мені треба йти, я хочу додому...

— Ідіть,— відказав Фінк,— ідіть спокійно, ніякої небезпеки нема.

Файнгальс подав йому руку.

— Щиро дякую,— сказав він і глянув йому в очі.— Щиро дякую. Сподіваюся, що зможу знов відвідати вас.— Він подав руку й хлопчикові, і той глянув на нього своїми темними вузькими очима задумливо й трохи недовірливо.

— Візьміть сапу,— сказав Фінк.— Так краще.

— Дякую,— відказав Файнгальс і взяв у Фінка сапу.

Якийсь час йому здавалось, наче він спускається просто до труни, яку робив у дворі столяр, прямовисно спускається до неї; він бачив, що ясний жовтий ящик більшає й виразнішає, ніби в біноклі; потім Файнгальс повернув праворуч, минув село, а внизу опинився в потоці школярів, що саме вийшли зі школи, йшов серед них аж до міської брами і лишився сам аж тоді, коли спокійно дійшов до шляхопроводу під дорогою. Він не хотів іти пригинці каналом — довго і нудно. І через непрохідний болотистий Керпель — так само, а крім того, чи не вийде вкрай підозріло, коли він спочатку поверне праворуч, а потім знов ліворуч, до села? І він пішов навпростець, через луки й сади, і зовсім заспокоївся, коли побачив за сто метрів перед собою чоловіка з сапою.

Американці поставили біля тунелю тільки двох вартових. Обидва поскидали каски, курили й знуджено дивились на квітучі сади між Гайдесгаймом і Вайдесгаймом; вони не звернули уваги на Файнгальса, бо стояли тут уже три тижні, і з них два тижні по Гайдесгайму ніхто не стріляв. Файнгальс спокійно проминув їх, кивнув їм головою, і вони байдуже кивнули у відповідь.

Йому треба було йти ще десять хвилин — навпростець через садки, потім ліворуч між садибами Гойзерів і Гопенратів, тоді трохи головною вулицею, і він — удома. Може, дорогою він зустріне когось знайомого... але не зустрівся ніхто, було зовсім тихо, тільки десь далеко гули автомашини. Про стрілянину о цій порі, видно, ніхто не думав. Навіть регулярні вибухи снарядів, що видавались йому якимись остережними сигналами, тепер не лунали.

Не без гіркоти думав він про І лону. Йому чомусь здавалося, ніби вона втекла від нього; вона вмерла, а вмерти — це ж, мабуть, найпростіше. Їй слід би тепер бути коло нього, і йому здавалось, ніби вона могла б бути коло нього. Але вона неначе знала, що краще не доживати до старості й не будувати свого життя на коханні, бо воно може тривати тільки хвилини, тоді як існує інша, вічна любов. Вона, певне, багато знала, більше, ніж він, і він відчув себе одуреним, бо він скоро буде вдома, житиме там, читатиме, по змозі менше працюватиме, а молитиметься для того, щоб утішити бога, а не для того, щоб просити в нього чогось такого, чого він не може дати, коли любить тебе: грошей, або успіху, або ще чогось такого, що допомагає якось пройти життєвий шлях,— адже більшість людей якось спромагаються його пройти, мусить спромогтися й він, бо він не будуватиме таких будинків, що їх не може збудувати більш ніхто,— адже кожен посередній архітектор може їх збудувати...

Він усміхнувся, проходячи повз садок Гопенратів — вони так і не оббризкували дерев отим білим розчином, про який батько казав, ніби він конче потрібен Батько щоразу сварився через це зі старим Гопенратом, але той і далі не хотів оббризкувати своїх дерев. До дому було вже зовсім недалеко — лишалося пройти вузеньким завулочком, між садибами Гойзерів і Гопенратів, а потім — трохи вниз головною вулицею. Гойзери оббризкали білим свій садок. Він усміхнувся. Тоді виразно почув постріл з гармати і зразу кинувся на землю; спробував знов усміхнутись, та все ж злякався коли снаряд влучив у Гопенратів садок і вибухнув у кроні одного з дерев. Рясний тихий дощ із білих пелюсток посипався на траву. Другий снаряд, видно, впав далі, ближче до Боймерового будинку, майже навпроти будинку Файнгальсового батька, третій і четвертий — лівіше; калібр, певно, був середній Коли там-таки вибухнув п'ятий і все наче затихло, Файнгальс повільно підвівся. Хвилинку він прислухався, але не почув більше пострілів і швидко рушив далі. В усьому селищі валували собаки, чути було,