Читати книгу - "Малюк Цахес"

Але господар міцно схопив його ззаду й викинув у вікно, на превелику втіху юрбі, що зібралася на вулиці.

Як тільки дотепник опинився надворі, мосьє П'явка зразу ж набрав колишнього вигляду – став таким самим скромним, солідним добродієм, як був тоді, коли зайшов до винарні. Натовп вирішив, що це вже не той чоловік, який умів так подовжувати і вкорочувати своє тіло, і розійшовся. Митник ввічливо подякував господареві, що той оборонив його від дотепника, і на доказ своєї вдячності запропонував безкоштовно поголити його таким легким, приємним способом, як його ще зроду ніхто не голив. Господар помацав підборіддя, і воно здалося йому зарослим і колючим, тому він погодився на пропозицію мосьє П'явки. Митник узявся до роботи дуже вправно, але зненацька так різонув господаря по носі, що з нього заюшила кров. Господар, побачивши в цьому лихий намір, сердито зірвався на ноги, схопив митника, і той так само швидко вилетів у двері, як дотепник у вікно. Невдовзі після того в сінях почувся страшний галас; господар, насилу встигнувши заліпити трутом порізаного носа, вибіг поглянути, що за дідько знову зчинив там гармидер.

Як же він здивувався, побачивши в сінях юнака, що однією рукою тримав за петельки дотепника, а другою митника й люто кричав:

– Ага, сатанинське кодло, ти мені більше не станеш на дорозі, не вкрадеш у мене Гамагеї!

Очі в юнака були витріщені й горіли диким полум'ям. А дотепник і митник, перебиваючи його, верещали:

– Рятуйте… Рятуйте нас від божевільного, пане господарю! Він уб'є нас… Він нас із кимось сплутав!

– Що ви робите, – вигукнув господар, – що ви робите, любий пане Пепуше? Вас ці диваки чимось образили? А може, ви справді з кимось їх сплутали? Це балетмейстер, пан Legénie, a це митник, пан П'явка.

– Балетмейстер Legénie?… Митник П'явка?… – глухо проказав Пепуш. Він неначе прокинувся зі сну й приходив до тями.

Тим часом із зали вийшло ще двоє поважних городян, які так само знали пана Георга Пепуша, й теж почали вмовляти його заспокоїтись і відпустити кумедних чужинців.

– Балетмейстер Legénie?… Митник П'явка?… – ще раз проказав Пепуш і безсило опустив руки.

Чужинці, звільнившись, чимдуж чкурнули надвір, і перехожі на вулиці вражено побачили, як дотепник знявся в повітря й полетів геть понад дахом будинку, що стояв навпроти, а голяр зник у калюжі, що утворилася після дощу між бруківкою якраз перед дверима винарні.

Городяни завели зовсім розгубленого Пепуша до зали й запросили його випити з ними пляшку доброго вина. Пепуш не дуже опирався й залюбки скуштував шляхетного напою, хоч і сидів, немов закам'янілий, не озиваючись жодним словом. Нарешті обличчя його проясніло, і він привітно мовив:

– Ви добре зробили, мої любі друзі й приятелі, що не дали мені на місці вбити негідників, які були в моїх руках. Але ви не знаєте, які небезпечні істоти ховалися за тими чудернацькими масками.

Пепуш замовк, і можна собі уявити, як напружено, з якою цікавістю чекали городяни, яку ж він таємницю їм відкриє. Господар також сів до них, і всі троє, поклавши лікті на стіл і збившись головами докупи, затамували подих, щоб не пропустити жодного слова з його розповіді.

– Бачите, – повів далі пан Георг Пепуш тихо й урочисто, – бачите, люди добрі, той, кого ви звете балетмейстером Legénie, насправді не хто інший, як лихий, незграбний геній Тетель, а той, кого ви вважаєте за митника П'явку, – мерзенний кровопивця, огидний принц п'явок. Обидва вони, щоб ви знали, закохалися в принцесу Гамагею, прекрасну дочку могутнього короля Секакіса, і обидва з'явилися сюди, щоб відбити її в будяка Цегеріта. Але це найбезглуздіша ідея, на яку здатна тільки дурна голова, бо, крім будяка Цегеріта, на цілому світі є лише одна істота, що може володіти принцесою Гамагеєю, та й то ще хтозна, чи не даремно вона боротиметься за принцесу з будяком Цегерітом. Бо скоро будяк Цегеріт зацвіте опівночі у всій своїй красі і силі, і тієї хвилини, коли він помре в коханні, засяє вранішня зоря вищого життя. А будяк Цегеріт – це я, той що стоїть перед вами, тому ви, люди добрі, не поставите мені на карб, що я розгнівався на тих мерзотників і взагалі беру дуже близько до серця всю цю історію.

Слухачі пороззявляли роти, витріщили очі й не могли й слова вимовити з дива. В них аж у голові макітрилось від того, що вони почули.

Пепуш вихилив цілий келих вина і сказав, звертаючись до господаря:

– Авжеж, пане господарю, ви скоро доживете до тієї хвилини, коли я розквітну як cactus grandifloras і по всій околиці розіллється невимовно гарний запах ванілі, можете мені повірити.

Господар тільки й спромігся промурмотіти дурну фразу:

– Тьху, бий тебе лиха година!

Але решта двоє слухачів значуще перезирнулися, і один сказав, беручи Георга за руку й поблажливо всміхаючись:

– Ви начебто трохи розхвилювалися, любий пане Пепуше, може, випили б склянку водички?

– Ані краплі, – перебив Пепуш зичливого порадника, – ані краплі! Хіба можна підливати воду в олію, коли вона кипить? Від того ще дужче спалахне полум'я! Ви вважаєте, що я розхвилювався? Дуже можливо. Треба бути самим дияволом, щоб лишитися спокійним після того, коли ти стрілявся, як оце я, з своїм найщирішим приятелем, а потім ще й