Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Так ось святі, про яких піде мова, імена свої мають і дні пам’яті теж: це мученики Інна, Пінна і Римма. За національністю вони буцімто скіфи. В юності стали учнями святого апостола Андрія, котрий започаткував християнство в південній частині теперішньої України, над берегами Чорного моря та в Криму, відомий він як святий апостол Андрій Первозванний (Христос покликав його йти за Ним одним з перших, звідси й первозванний). Так ось, скіфські юнаки Інна, Пінна та Римма, ставши учнями святого апостола, своїми проповідями віри Христової «привернули багатьох поган[60] до Христа й охрестили їх, – розповідає Анатолій Дублянський у своїй праці «Українські святі». – Один з поганських володарів, що на території, яка підлягала йому, де вони проповідували, запалав ненавистю до них і зажадав, щоб вони зреклися віри Христової й перестали проповідувати християнство. Коли вони відмовилися виконати його жадання, цей поганський князь наказав забити стовпи у лід на річці й прив’язати до цих стовпів мучеників, які закінчили життя в страшних муках на холоді. Припускають, що це сталося на Новому Дунайці, і час їхнього мучеництва відноситься на кінець І або початок ІІ століття».

В православних святцях «Житие святых» пам’ять про трьох скіфів, котрі загинули мученицькою смертю за віру Христову, церква відзначає 20 січня і 20 червня – за старим, звичайно, стилем.

Чи могли скіфські юнаки (як і загалом скіфи) стати такими затятими проповідниками віри Христової? Чи – перейняти християнство? Це не виключено. Хоча скіфи, маючи своїх богів на чолі з богом-батьком Папаєм, жорстоко переслідували та карали тих своїх співплемінників, котрі поклонялися чужим богам, але степовики ні-ні та й приставали до чужої віри. Згадаймо, що останній скіф, принаймні відомий з історії як останній, Діонісій Малий теж став християнином, був ченцем і вислужився навіть до настоятеля християнського монастиря. І згадувані три скіфи теж могли цілком ймовірно стати християнами. Ба більше, проповідниками віри Христової. Ось тільки їхні імена можуть викликати подив у необізнаного читача. Інна, Пінна і Римма… Що за дивні чоловічі імена? За винятком другого імені, Пінни, котре вийшло з ужитку, Інна і Римма відомі й сьогодні, але на відміну від давніх часів, вони чомусь із чоловічих стали жіночими.[61]

В історії Скіфії таких чоловічих імен, як Інна, Пінна та Римма не зафіксовано (але скіфська історія багато чого – ой, багато! – не зафіксувала). Не будучи національними іменами, вони були запозичені скіфами в інших народів. Значення і походження цих імен вченими досі ще не з’ясовано. А що, коли вони й справді скіфські імена? Не виключено, що перекручені, все може бути. Таємниця цих загадкових імен буде колись розгадана. Одне можна певно сказати: і такі були скіфи!

…А пригадалася мені ця дивна – якщо не предивна – історія ось із якого приводу.

Я довго вагався (та й нині ще вагаюся, перебуваючи в нерішучості): чи передавати гласності придибенцію, свідком якої я був – ношу її в собі, як вагітність, – про скіфського… гм-гм… звіздаря? Хоча якось подумав принагідно: рано чи пізно, а всяка таємниця стає гласною. А коли так, то й вирішив почуту оповідку оприлюднити. А вже хто як її сприйме – за фантазію чи за правдиву реальність, – то хай так для кожного й буде… А згадавши термін «фантастика», помислив: хай буде це розповідь про те, як мій знайомий археолог Геннадій Олефірович та написав перше у своєму житті – і – останнє – фантастичне оповідання «Золота платівка, або Скіфський звіздар». До речі, Олефір Геньо, – а саме так підписано згадане оповідання, – не справжнє прізвище автора, а псевдонім – так його, Геннадія, кликала в дитинстві бабуся – Геньо, – у якої він, рано втративши батьків, і виріс. Ім’я ж батька – Олефір – Геннадій взяв до вигаданого прізвища як власне, а тому й підписав оповідання, жанр якого визначив – змушений був – як фантастика: Олефір Геньо.

Отож Олефір Геньо, «Золота платівка, або Скіфський звіздар».

Коли я запізнався з Геннадієм Олефіровичем, він уже був на пенсії, у вельми шанованих літах, але так само – як і замолоду, – відзначався прудкістю та жвавістю – хоч іноді й хапався за поперек. Маленький, сухенький, на вигляд підліток, він чи не цілий рік пропадав на риболовлі – мав від того втіху превелику! І, додавав, додаткові дні життя, яких у нього залишалося вже не так і багато.

Колись він як фахівець консультував мене зі стародавньої історії України і, зокрема, зі скіфо-сарматського її періоду (це коли я працював над історичними романами «Ольвія» та «Смерть Атея») і ми звідтоді заприятелювали. Принаймні вряди-годи я відвідував його, охоче приєднуючись за компанію, як він збирався на риболовлю, бо й сам був затятим рибалкою. Власне, дозвілля з