Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

Весь день пообіді ми працювали, зігнувшись, нас підганяв бригадир, перейнятий найбільше своїм авторитетом і виробничими нормами. Мар'ян, який колись спав на цих полях і частенько пропускав наближення бурі, тепер знайшов своє справжнє призначення. Коли ми з трудом розгинали спини, закляклі від одноманітної дії, сонце стояло вже низько над обрієм. Гучання великого дзвона долітало до нас, та він вже нікого не кликав додому, а тільки сухо й суворо відбивав час.

Увечері ми завозили інструменти, забирали збіжжя з комори і відвозили його на млин. Мати набивала мукою широко розкриті лантухи, що виглядали, немов роззявлені дзьоби голодних пташенят. Вона завжди носила довгу спідницю, а не робочі штани, ця непокора була її останньою лінією оборони проти остаточної поразки. Вночі, у ліжку, батько шепотів: «Скоро я стану комуністом, тоді все налагодиться». Та я тим часом вже думав про інше.

На перших зібраннях швабів, на яких я побував, мене зустріли приязно. «Обертин є Обертин, хай навіть ім'я це значно втратило свій давній блиск», — сказав коноторговець. Він обійняв мене за плечі і повів до інших. Його син Ерик був геологом, студіював у Парижі і повернувся щойно після війни, тому росіяни його не загребли. Оскільки він володів французькою, то саме йому доручили купівлю землі в Лотаринґії. Тут також виявилося набагато більше молодих людей, ніж я гадав. Дехто пізніше повернувся з фронту, дехто успішно переховався.

— Не можу собі уявити, що французи зустріли тебе з розпростертими обіймами, — шепнув я Ерикові.

— Аж ніяк, — відповів він і потягнув мене в куток, де ми могли спокійно порозмовляти. На дощаній підлозі громадської зали він розгорнув карту лотаринзького плоскогір'я, на якій добре виднілися Дьєз, Муаянвік і Марсаль.

— Коли я нарешті домігся розмови з префектом цієї місцевості, він хотів одразу засадити мене до цюпи. Він довго кричав, що я з глузду з'їхав, що його народ саме за те й воював, аби по цей бік Райну не лишилося жодного німця. Знай торочив: «І тепер ви хочете знов нас загарбати, га?» Мені знадобилось усе моє вміння, аби змусити його вислухати і переконати, що ми самі переслідувані і просто хочемо повернутися на батьківщину предків. Що ми, так би мовити, двоюрідні брати, хоч тепер в наших жилах тече значно більше німецької крові. Але цього я йому, звісно, не сказав.

— І це його переконало?

— Це і повна валізка золота, яку я мав при собі. Другу пообіцяв йому після нашого прибуття. Спершу він подумав, що ці таляри Франца Йозефа крадені, але я йому все витлумачив. Він заспокоївся аж тоді, коли я пояснив, що як золото переплавити, то визначити його походження буде неможливо. Вони там бідні, а війна зробила їх іще біднішими. Але є одна заковика.

Він відхилився і зітхнув, наче його щось гнітило.

— Яка? — спитав я.

— Він був певен, що свої люди його повісять, якщо він віддасть нам найкращі, найродючіші землі. Бо я був пригледів незаселену землю неподалік від Марсалю, захищену од вітру, почасти в долині, трохи лісу, річка тече посередині. — Він показав на карті. — Ось тут би це було.

— І що ти отримав замість цього?

Його палець помандрував широкою дугою на південь, до місця, поблизу якого на карті не було позначено жодного міста, ба навіть найменшого поселення.

— Але ж тут нічого не видно, — розчаровано зауважив я.

— А там нічого й нема, ми будемо цілком відрізані. Ґрунт поганий, а вітер нестерпний. Стоять тільки розвалини кількох домів, колись там було село, яке потім вимерло.

— Але ж наші люди повинні це знати! — вигукнув я, та він дав знак, щоб я не галасував.

— І що тоді? Що нам робити? Тут нас уже не хочуть, — відказав він.

— Може, найгірше вже позаду.

— Ти що, газет не читаєш? Не слухаєш радіо? Ми — вороги народу. І це тільки питання часу, коли вони нас посадять. Ні, мені тут робити більше нема чого, і тобі теж. Тут на тебе чекає хіба що кілька років за ґратами, і то якщо сильно пощастить. А там, як-не-як, у тебе буде власний двір і своя земля. Земля погана, але ми завжди були працьовиті. Коли приїхали сюди, тут теж нічого не було. Нам не звикати.

Я встав і стривожено заходив узад-вперед.

— Сядь! — засичав він. — Бо люди помітять, що тут щось не так.

— Чому ти вирішив звіритися саме мені?

Він смикнув мене за рукав, так що довелося до нього нахилитися.

— Ти ж