Читати книгу - "Чумацький шлях"

– А чому б ні? Хлопець як хлопець!

– Він проводив батька та Катрю разом зі всіма аж до хатини?

– Так. Стояв збоку.

– А потім?

Луша завагалася.

– А потім… Я його більше не бачила.

– А ти де була після того, тобто коли Хуржик із Катрею зайшли до хатини?

– Де я була після того? Дай Боже пам’яті… – Луша завагалася знову. – Здається, я пішла до хати. Так, так, я пішла до хати… Там ще стільки було прибирання!

– А як ти дізналася про пожежу?

– Почула крики: «Горимо! Горимо!» І я побігла надвір…

– І прямо куди?

– До дверей, звичайно… Хотіла сповістити молодих, що хатина горить… Щоб рятувалися!

– Чому ж не сповістила?

– Двері були замкнені.

– Знадвору чи зсередини?

– Зсередини.

– А двері куди відчинялися?

– Як звичайно – надвір.

– І що ж далі? Ти нікому не сказала, що в хатині – люди?

– Та всі ж знали! І всі кричали! Я теж! – здивувалася Луша. – Потім я носила воду від колодязя…

– Ну, дякую, Лушо, – Василь Васильович приязно усміхнувся. – Ти допомогла нам прояснити обставини пожежі. Можеш іти!

Луша вийшла. Капніст глянув на суддю.

– Ну, що скажете, Сергію Івановичу?

– Небагато ми прояснили! Все те, що знали і без Луші… А ви як думаєте, пане Капніст? Хто підпалив хатину?

– Ну, так прямо назвати того, хто це зробив, важко. Але що Катря не підпалювала, можу поручитися головою…

– І все ж на кого падає підозра?

– На двох – Василя та Лушу. Так, як ми й думали… Василь у стані несамовитості міг це зробити запросто. Підстави для такого вчинку у нього були… Але поки ми не дізнаємося, де Василь, поки не поговоримо з ним, нічого певного сказати не можна. Підозра – це ще не доказ… Ще вагоміша підозра лягає на Лушу. Якщо припустити, що вона поставила собі за мету вийти заміж за одного з Хуржиків, то мотив злочину наявний: відомстити і Семенові Хуржику, і Катрі одночасно. Причому у неї могла залишитися надія у майбутньому якимось чином опутати молодого Хуржика, повновладного господаря після смерті батька, і вийти за нього заміж. Характер у дівчини твердий. Від свого наміру вона так просто не відступиться…

– Як же вона могла здійснити той свій намір? Я маю на увазі підпал хатини. Навіть стріху підпалити не просто свічкою чи кресалом.

– Так, кресалом хати не підпалиш. Тут потрібне щось інше, – погодився Капніст. – Думаю, що палій зачерпнув чимось із печі, що горіла весь день, жару і підсунув під стріху. Швидше всього він скористався дерев’яним ковшем, який згорів дотла разом з хатиною. Потім підпер двері… Ось така картина вимальовується мені… Виходячи з цього припущення, можна стверджувати, що зловмисник – своя людина і в хаті, і в кухні, і на подвір’ї. Його дії не привернули нічиєї уваги. Отож знову-таки підозра падає на Лушу та Василя.

– Але хто з них?

– Не знаю. Поки що не знаю, – здвигнув плечима Капніст. – Підкреслюю – поки що… Але згодом злочинець може виявитися! А тому моя порада: не треба поспішати з судом, щоб не осудити невинного чи невинну. Це найголовніше! Цими днями я їду до столиці, там зустрінуся з графом Безбородьком і розповім йому про цю незвичайну справу. Гадаю, йому було б дуже прикро почути, що його земляки прославилися таким негідним, варварським вчинком, як спалення відьми, чого вимагає темний, затурканий народ, збуджений і роздратований зловмисною пожежею, у якій мало не згоріло все місто.

Почувши про те, що про лубенську подію може дізнатися всесильний граф Безбородько, а потім і цариця, Пухляков не на жарт перелякався.

– Бог з вами, Василю Васильовичу, – замахав він руками, – не розповідайте графові нічого! Це ж буде страшенний скандал! Що скаже наш губернатор! Мені голови не зносити! Я все зроблю, щоб виявити зловмисника, а з невинних зняти всяку підозру! Богом клянусь!

– Я вірю вам, Сергію Івановичу, а тому спокійно повертаюся до Обухівки, а звідти цими днями вирушу до Петербурга.

– З Богом, Василю Васильовичу! Я все зроблю! Будьте певні!