Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

Зрештою, заспокоївшись, лягла і, трохи повагавшись, погасила світло. Сторожко лежала в пітьмі, прислухаючись до найменшого шерхоту, але нічого ніде підозрілого… По якомусь часі Катерина почала вже дрімати, як раптом хтось — стриб їй на груди!

— Пушок, — крізь сон пробурмотіла вона, — ти знову шкодничаєш? Ану встань з грудей, бо мені тяжко…

І тієї ж миті схопилася і квапно, тремтячими руками увімкнула світло — кота ніде не було. Вона знову згадала, що кіт у сина і сиділа отетеріло, не знаючи, що їй діяти… Може, то їй спросонку здається? Звикла, що кіт у неї на руці спить, от і сниться…

Так повторювалось кілька ночей поспіль і Катерина вже просто не йняла віри. Досить їй лягти й погасити світло, як по якомусь часі оте м’яке, тепле, пухнасте стрибало їй на груди, а потім, як вона казала, що їй тяжко, перебиралося на руку… Вона вкотре вмикала світло і вкотре переконувалася, що ніякого кота ніде й близько не було. Кіт був у сина…

І тут зненацька у неї спалахнула одна думка: а що, коли?..

Катерина квапно набрала синів номер, не звернувши уваги на те, що вже північ. До апарата довго ніхто не підходив. Та ось у трубці клацнуло і почувся невдоволений синів голос, хриплий зі сну:

— Алло, хто це? Що треба серед ночі?..

— Синку, де Пушок? — поспіхом запитала Катерина, все ще посилено дихаючи.

— Та ось він… біля телефону, — смачно позіхнув син. — Не кіт, а якась загадка. Хто б не дзвонив по телефону, він і вухом не веде, а тільки ти дзвониш, так і кидається до апарату і так жалібно нявкає, наче за тобою занудьгувався. І як він вгадує, коли ти дзвониш, а коли інші? Телефонні дзвінки всі одинакові, а бач. Пушок розрізняє…

— Ти його бува не зобижаєш?

— Що мені — робити нічого? — аж образився син. — Але, по правді сказати, він мені вже набрид. Звідколи його забрав у тебе, нявкає, якийсь неспокійний, нудиться, нічого не їсть і схуд так, що ти його й не впізнаєш.

— Чого ж ти мені про це раніше не казав?

— Так ти ж не питала про кота.

— Я зараз приїду.

— Та ти що, мамо! — крикнув син. — Уже північ, транспорт не ходить — що за нагальність?

— Ти до праці йдеш о восьмій? Тоді я в тебе з’явлюся о сьомій…

Син забрав до себе Пушка після розлучення з дружиною. Вона пішла од нього до нового свого чоловіка — і хто б міг таке передбачити, адже тиха та непомітна була, а бач… — а Ігорю покинула все: квартиру, нажите спільне майно (дітей у них не було) тощо. У перший місяць самотності Ігор занудьгував — «Хоч би яка жива душа була в квартирі, щоб хоч слово до неї мовити» — і забрав у матері її улюбленого Пушка. Звичайно, будь-кому Катерина кота б не віддала, щоб їй це не коштувало, але синові… Та ще в такий гіркий для нього час… З котом йому буде легше, все ж таки жива душа в квартирі. Пушок помуркоче, об ногу потреться, занявкає, як їсти захоче, вже ж Ігор не сам буде в квартирі. Та й з роботи його зустрічатиме. Звичайно, після розлучення, кіт — утіха мала, та все ж… Жива терапія… Тож і віддала Пушка, а це, бач, здалося, ніби він у неї на руці вмощується спати… Казна-що таке! Хоча Пушок і любив так у неї спати, та все ж…

Кота забрала в сина ні світ, ні зоря. Не впізнала свого дружка. Повний, здоровий, пишний, він чомусь став маленьким, худим і легким, наче й справді був з одного лише пуху…

На її німе запитання син бовкнув:

— Так він же в мене нічого не хоче їсти! Всі ці дні, як я його в тебе забрав, за тобою тільки й побивається. Їсти відмовляється, схуд, на ні на що перетворився, та все нявкає біля дверей. Сяде там і вимотує в мене душу своїм жалібним нявканням… Думаю, що того й схуднув, що за тобою побивається. Забери його, бо з ним мені ще гірше.

Пушка вона забрала того ж ранку. Він і справді за якийсь там тиждень-другий, що побув у сина, на ні на що перетворився, — шерсть закудлана, ні минулого блиску, ні виду. В очах тільки сум. Катерина сунула його за пазуху — здалося, що шкіру та кості — і замислена поїхала додому. Вже в тролейбусі, пригрівшись у неї за пазухою, Пушок навіть почав лагідно муркотіти. А коли вона привезла його додому, неспішно обійшов кожний куток, переконався, що він нарешті вдома, з апетитом похлебтав теплого молочка і замуркотів, тручись об ноги господині.

І знову вони почали жити, як і раніше. У кота відновився апетит, мурко почав швидко набирати вагу, шерсть його залисніла, він зробився гладким і коли поважно-кумедно розчісував лапою свої вуса, Катерина сміялася.

— Хороший, хороший, — казала. — Просто красень. Тільки лінивий дуже та ще сонько. Скоро й на руки тебе не здужаю взяти.

Пушок щовечора терпеливо чекав, коли вона нарешті ляже й погасить