Читати книгу - "Філософія як історія філософії: Підручник"

Однак Камю вказує на певні позитивні критерії оцінки людської поведінки. В «Листах до німецького друга», звертаючись до колеги — філософа-екзистенціаліста, з яким Камю, здавалося б, продовжує поділяти байдужу позицію щодо оцінки людських учинків (як рівною мірою «позбавлених сенсу»), уточнює, що байдужість ця («рівноабсурдність») торкається лише раціональних оцінок (оскільки йдеться про відсутність раціонального сенсу життя). «Як бачите, — пише Камю, — з одного принципу ми прийшли до зовсім різних засад... На противагу вам я обрав справедливість, щоб залишитись вірним землі. Я продовжую вважати, що на цьому світі немає вищого сенсу. Але я знаю, що дещо в ньому все ж має певний сенс, і це — людина, тому що вона єдина істота, яка шукає цей сенс (курсив мій. — І. Б.). Наш світ, принаймні, має правду людини, і наше завдання зміцнити переконання людини — жити всупереч долі»[332].

Життя людини не має сенсу, оскільки безпосередньо воно є феноменом біологічним (несе в собі лише біологічну доцільність), тому не треба шукати сенсу в житті — людина сама може (повинна!) створити свій власний (свободно вибраний нею) сенс життя, і тільки тоді життя її стане справді людським життям. Звідси назва твору — «Міф про Сизіфа». Стародавні боги покарали корінфського царя Сизіфа безнадією, довічним відчаєм. Він мусить котити важкий камінь на високу гору, знаючи, що ніколи не досягне вершини. Покарання не у важкості самої Сизіфової праці (хоча й камінь важкий, і гора висока й круга), покарання у принциповій незавершуваності його зусиль. I Сизіф справді страждає, і саме від безнадії. Але Камю придумує новий кінець давньому міфові. Так, праця, що не має завершення, примушує вічно страждати. Але ж чому праця має обов’язково завершуватись? — така думка якось сяйнула в голові Сизіфа, коли він черговий раз спускався в долину, щоб, піднявши камінь, знову котити його вгору. А може, саме нескінченність нашої праці і є її сенс? Хіба ми не виконуємо в нашому житті тисячі справ, яким не дано завершитись? I Камю повертає Сизіфові душевний спокій, він ніби скасовує вирок старих богів і робить його щасливим — такою є оптимістична кінцівка твору (чи не нагадує нам вона оптимістичний трагізм знаменитого «Contra spem spero» Лесі Українки?). «Пролетарій богів» — Сизіф — «безсилий і обурений, пізнав до решти всю жалюгідність свого талану: саме про це він думає, сходячи з гори. Ясновидіння, яке мало стати його мукою, водночас завершується його перемогою. нема такої долі, яка б не перевершила себе завдяки зневазі... Якщо у певні дні сходження долу супроводжується стражданням, то воно може супроводжуватися й утіхою. Це слово цілком доречне. Я ще уявляю собі Сизіфа, коли він повертається до свого кам’яного валуна. Ото спочатку було страждання. Коли земні образи надто цупко тримаються в пам’яті, коли поклик щастя стає надто наполегливим, тоді буває туга підступає до людського серця: це перемога кам’яного валуна, саме тоді людина обертається на камінь. Незмірна скорбота стає заважкою ношею...

Я залишаю Сизіфа біля підгір’я. Ноша завжди знайдеться. Але Сизіф учить вищої вірності, яка заперечує богів і котить під гору кам’яний валун. Він теж вважає, що все гаразд. Віднині цей всесвіт без господаря не здається йому ні безплідним, ні жалюгідним. Віднині кожен уламок цього каменя, кожен спалах руди цієї сповитої мороком гори вже самі собою творять світ. Самої боротьби, щоб зійти на шпиль, досить, аби сповнити вщерть людське серце. Треба уявити Сизіфа щасливим»[333].

Есе «Бунтівна людина» є своєрідною «анатомією» бунтарської свідомості у Європі за останні два століття, і Камю демонструє її на тлі історії цієї свідомості від просвітників до сюрреалістів, від народників до більшовиків і гітлерівців. Він вважає, що революційна філософія (марксизм зокрема) є світською формою есхатологічного месіанізму, де замість провидіння обожнюється історія, на алтар якої кинуто все. Покутником пер породного гріха тут виступає робітник з майбуття — це друге пришестя Христа з мозолястими робочими руками. Свобода особистості тут розтоптана «залізною ходою» раціоналістично витлумаченої історії. «Революційний» уряд не може бути насправді революційним, оскільки він — уряд, і революціонер або перероджується у гнобителя, або стає єретиком. Прометей перероджується на Цезаря, а штурм титанічних твердинь замінюється будівництвом казарм. Раб прагне замінити «несправедливий» порядок «справедливим» — бунт трансформується у «революцію». Але всяка організація обмежує стихію. Завоювавши владу, бунтар перетворюється на гнобителя. Звичка придушувати ворогів поширюється тепер на друзів. Таким коротко є зміст цікавої праці А. Камю, в якій він зробив спробу підбити підсумки двох «великих» революцій XVІІІ і XX століть — Французької і Російської.

Бимель В. Мартин Хайдеггер сам о себе. — Челябинск, 1998.

Больнов О. Ф. Философия зкзистенциализма. — СПб , 1999.

Гадамер Х.-Г. Истина и метод. — М, 1988.

Камю А. Вибрані твори : у 3 т. — Харків, 1996—1997.

Камю А. Записные книжки // Соч. : в 5 т. — Харьков, 1998. — Т. 5.

Марсель Г. Быть и иметь. Новочеркасск, 1994.

Мерло-Понті М. Феноменология восприятия. — СПб., 1999.

Райда К. Ю. Історико-філософське дослідження пост екзистенціалістського мислення. — К., 1998.

Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. — СПб., 1997 (ч. X, гл. 21—23).

Рикер П. Герменевтика, этика, политика. — М, 1995.

Рикер П. Конфликт интерпретаций. — М., 1995.

Сартр Ж.-П. Нудота. Мур. Слова. — К, 1993.

Сартр Ж.-П. Ситуации. — М., 1997.

Сартр Ж.-П. Буття і ніщо // Сучасна зарубіжна філософія: Хрестоматія. —