Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

— Річарде, як усе воно виглядає?

Коли я почув його голос, мені враз полегшало. Коли він міг говорити, коли він міг думати, то все мало бути добре.

— Розумієш, якби я не знав тебе краще, друже, я б сказав, що ти маєш деякі проблеми.

Дон не поворухнувся, лише голова його трохи сіпнулась, і раптом я злякався знов — і не так кривавого місива, як оцієї нерухомості.

— Не думав, що ти маєш ворогів.

— Я й не маю їх. Це був… друг. Краще не мати… Деякі ненависники привносять всілякі прикрощі… в своє життя… вбиваючи мене.

Крісла й бокові панелі кабіни рясно заюшила кров. Тільки відмити «Тревел-ейр» буде неабияка морока, хоча сам літак не зазнав великих пошкоджень.

— Це мало статися, Доне?

— Ні… — відказав він ледь чутно, майже видихнув. — Та я думаю… мені до вподоби драми.

— Ну ж бо, берися до діла! Зцілюйся! З таким натовпом нам вистачить роботи до вечора!

Але поки я отак жартома підбадьорював його, мій друг Дональд Шімода, попри всі свої знання та усвідомлення реальності, посунувся ще на один останній дюйм до ручки бензопідсосу і пустився духу.

У вухах мені загуркотіло, світ похитнувся, і я ковзнув униз по роздертому фюзеляжу в червону й вологу від крові траву. У мене було таке відчуття, нібито вага Посібника в моїй кишені перехилила мене набік, а коли я торкнувся землі, він випав, і вітер почав повільно гортати його сторінки.

Я механічно підняв книжку. Отак воно й закінчується, подумалося мені, і, виходить, усе сказане Учителем, — лише красні слова, що неспроможні врятувати його від першого ж нападу якогось скаженого собаки серед фермерського поля?

Тричі я мусив перечитати ті рядки, перш ніж повірив, що саме їх бачу на сторінці.

Можливо,

що все в цій книзі

помилкове.

Під осінь я помандрував на південь разом з теплим повітрям. Добрих полів там траплялося не багато, але гурти пасажирів дедалі зростали. Люди завжди любили літати в біпланах, і в ці осінні дні дедалі частіше зупинялися погомоніти й підсмажити зефір на моєму похідному вогнищі.

Часом ті, хто не був дуже хворий, але мав клопіт із здоров’ям, казали, що після розмов зі мною почували себе краще, і наступного дня люди поглядали на мене з подивом і цікавістю. І не раз я дочасно покидав такі місця.

Ніяких чудес не траплялося, хоч тепер мій «Фліт» літав краще, ніж будь-коли, і витрачав менше пального. Він більше не розбризкував масло, не трощив комах пропелером і вітровим склом. Певна річ, їх поменшало у холодному осінньому повітрі, а може, ті малі створіння так порозумнішали, що свідомо ухилялися від зіткнень.

І все-таки, один з потоків часу зупинився для мене того літнього дня, коли застрелили Шімоду. То був фінал, якого я не міг ані збагнути, ані до кінця в нього повірити. Враження того дня нуртували в мені, і я переживав його знов і знов, тисячу разів, сподіваючись, що фінал якось зміниться. Але марно. Чого я мав навчитися того жахливого дня?

Одного вечора, вже наприкінці жовтня, я раптом чогось злякався, покинув чергу пасажирів у Міссісіпі й приземлився на маленькому майданчику, якраз такому, щоб посадити «Фліт».

І знову, перед тим як заснути, я повернувся думкою до тих останніх хвилин: чому Дон помер? Для цього не було ніякої причини. Якщо він сказав мені правду…

Я не мав нікого, з ким міг би поговорити так, як ми говорили з Доном, не мав у кого повчитися, на кого піти в словесний наступ, пустивши в діло свій новонабутий гострий розум. Говорити із самим собою? Але ж я не був і наполовину такий дотепний, як Шімода, котрий, навчаючи мене, раз у раз вибивав ґрунт з-під моїх ніг майстерними прийомами духовного карате.

Розмірковуючи про всі ці речі, я заснув, а заснувши, побачив сон.

Він стояв на луговій траві навколішках, спиною до мене, залатуючи прострелену з рушниці дірку в борту «Тревел-ейра». Біля його ніг стояла бляшанка олійного лаку, а в руках він тримав сувій авіаційного перкалю марки «Гренд-А».

Я знав, що це сон, і водночас знав, що це правда.

— Доне!

Він неквапом підвівся і обернувся до мене, усміхаючись моєму смуткові і моїй радості.

— Привіт, друже! — мовив він.

Я ледь бачив його крізь сльози. Не було смерті, не було ніякої смерті, і цей чоловік залишався моїм другом.

— Дональде… ти живий! Що ти тут робиш? — я підбіг, обійняв його і відчув під руками живу плоть. Я дотикався до шкіри його льотної куртки, чимдуж стискав його м’язисті плечі.

— Е, — мовив він. — Хочу якось залатати цю дірку.

Я був страшенно радий його бачити, і все уявлялося можливим.

— Лаком і перкалем? — запитав я. — Ти намагаєшся полагодити літак лаком і перкалем? А чом не так, як колись: раз — і все справне, все до ладу… — Я провів рукою над діркою із закривавленими краями, а коли забрав руку, дірка зникла без сліду — був лише чистий, пофарбований, лискучий як дзеркало, борт літака, обтягнутий від носу до хвоста цілісіньким, без жодного шва, перкалем.

— То он як ти це робиш! — сказав Шімода, і його темні очі заблищали гордістю за