Читати книгу - "Очікування шторму"

на кухні, — можливо, у вас з Золотухіним десь і не все гаразд вийшло. Та не можна ігнорувати й той складний час, у який ми живемо. Не загинув би від кулі бандита Гена Мироненко — і твоє життя могло скластися по-іншому. Й ти б не стояла, як кажеш, біля ночов, а може, працювала б розвідницею в тилу ворога… Чи виповнилася б перша мрія — і ти читала б літературу в школі… Розумієш?

— Розумію… А поскиглити часом все одно хочеться. Каїров засміявся, плеснув Неллі легенько по плечу:

— Дитина ти ще маленька… А кажеш, постаріла…

— А що мені ще говорити…

— Правильно. Тема вичерпана. Мовчання… Ні, дочко, ти мені відкрилася, тепер моя черга. Слухай, життя складне, але й недосконале. І ми в цьому житті не випадкові гості, а бійці. Так уже ведеться, що в бійців не запитують, ким би вони хотіли бути, чим би воліли займатися. Наша справа боротися за те, щоб життя стало кращим. Я, сама знаєш, тільки тим і займаюся, що різних покидьків і сволоту виловлюю. А душа в мене, до речі, іншого прагне. Якби життя було ідеальне, якби на землі не було ворогів робітничого класу, я, знаєш, чим би займався? Не повіриш, засмієш… Я б рослини домашні вирощував…

— Квіточки?

— Це для людини непосвяченої вони квіточки, травичка, кущики… А в них імена є, та ще які… Мірзина африканська, санхезія благородна, бегонія королівська, рафіолепіс індійський, арегелія представницька… Отак, моя мила. Я недавно роман одного американця прочитав про сищика Hipo Вульфа. Розумний такий сищик, ледачий, правда. Так він, дочко, не тільки всякі вбивства розкриває, але й вирощує орхідеї найрідкісніших, найзнаменитіших сортів.

Неллі лагідно поклала руку на плече Каїрова. Тихо й дуже щиро сказала:

— Мірзо Івановичу, ви гарний…

— Гарний, гарний… Далі нікуди. А бідолашні квіточки виростають сирітками.

Вони повернулися в кімнату.

Золотухін поставив на платівку круглу, як цибуля, мембрану, запитав:

— Підходить?

Пісенька була пустенька, та дуже модна в довоєнний час. І мелодія була простенька, приємна. Вадим Козін співав солодко, по-жіночому. Однак настрій пісня породжувала мирний, безтурботний. Й слухати було її приємно.

Хмуришь брови часто, Сердишься все зря. Злость твоя напрасна — Я люблю тебя. Улыбнися, Маша, Ласково взгляни, Жизнь прекрасна наша — Солнечные дни.

— Ой нап'юсь я сьогодні, — сказала Неллі.

— Вдома можна, — погодився Каїров.

— А хто стіл прибиратиме? — запитав Золотухін.

— Отак завжди, — сказала Неллі. — Суцільна проза…

Їм не довелося довго сидіти за столом, віддавшись спогадам. Подзвонив черговий по відділенню міліції. Сказав, що повернувся старшина Туманов.

— Пришліть машину! — наказав Золотухін.

Каїров вирішив їхати з ним, щоб іще сьогодні побесідувати із старшиною. Неллі сказала:

— Ми ще побачимося, Мірзо Івановичу? Ви ж не від'їдете, не попрощавшись?

— Звичайно, ні. Ми ще попробуємо твого вина, Неллі. Це я кажу, Каїров. А Каїров завжди дотримується слова.

Старенька емка, схожа на черепаху, незграбно розвернулась і під'їхала до хвіртки. Вона пихтіла. Й газ біля стоп-сигналу клубочився червоний.

Золотухін і Каїров сіли на заднє сидіння.

Каїров сказав:

— Черства ти людина, Золотухін. Може, слова мої здаватимуться давно відомими. Але жінки — це квіти. Троянди, гранат, персик. Вони вимагають уваги, турботи, захоплення.

— Чоловіки — каміння. Цемент, бетон. Восьмий рік живемо… Вона мене жодного разу на ім'я не назвала. Все Золотухін та Золотухін… Напевно, і не знає, що Дмитром звати.

Перевірка

Почувши слово «міліція», Марфа Іллівна напружилася, зблідла обличчям. Сутула її фігура закам'яніла, начебто потягнулася до пофарбованої підлоги. Й руки висіли, як батоги.

За дверима нетерпляче й явно переступали кілька чоловік. Хтось сопів, покашлював.

Марфа Іллівна хитнула головою, скинула з себе заціпеніння. Шепнула:

— Відчиняй не поспішаючи.

Швидко, мов вітер, схопила зі столу баул. Запхнула його в порожню духовку. Кинулася в іншу кімнату: ну, звичайно ж, брудний одяг Жан кинув прямо на стілець. Марфа Іллівна сунула штани й куртку в шафу. Тепер усе гаразд. Усе?

Цеглина, оранжева, помітна, залишилася на столі, кидаючи тінь на чисту голубувату церату.

Першою думкою Марфи Іллівни було схопити цеглину й запхнути її ну хоча б під стіл. Але два міліціонери — один вищий, молодший, інший літній, з вусами — вже зайшли в кімнату.

Молодий привітно сказав:

— Доброго вам вечора, господарі.

— Дякуємо, здрастуйте, — відповіла Марфа Іллівна, радо посміхаючися.

— Самі вдома?

— Боже, таке питають… А хто ж у нас може бути? В такий час? До війни, коли чоловік, царство йому небесне, живий був, гостей ми часто приймали. Любив він товариство… Та ви сідайте, синочки. В ногах правди нема!

Молодший сів. Підозріло подивився на цеглину. Здригнулася Марфа Іллівна, щось подібне на тінь торкнулося кутиків рота. Однак, подолавши себе, вона спромоглася на сором'язливу посмішку. Сказала протяжно:

— Вибачте… Не прибрано. Бо гостей не ждали. А нині простріл у мене в хребті. Так ниє…