Читати книгу - "Очікування шторму"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Грілка краще, — сказав вусань міліціонер.
— Не скажу… — заперечила Марфа Іллівна. — Грілка, вона пару виділяє. А при прострілі пара — то справжня отрута.
— Принесіть паспорти й домову книгу, — сказав молодий міліціонер.
— Для чого, милий? — сплеснула руками Марфа Іллівна. — Невже нас не знаєте? Від дня народження безвиїзно і безвихідно в місті живемо.
— Не хвилюйтеся, матусю. Час звикнути. Звичайна перевірка документів.
— Зараз, зараз! — Марфа Іллівна квапливо пішла в іншу кімнату.
Вусатий міліціонер пішов слідом за нею.
Молодий міліціонер підняв цеглину, потримав її в руці, і, наче переконавшись, що вона не з золота, поклав на церату. Барабанщик Жан стояв, притулившись до одвірка, ні живий ні мертвий.
— Квартирантів маєте? — запитав молодий міліціонер.
— Ні-ні! — швидко відповів Жан.
— На горищі хто ховається?
— Воно забите, горище…
— Теж непорядок. А якщо пожежа?
— Пожежа? — перепитав Жан і закліпав часто, наче збираючись розплакатися.
— Саме пожежа, — повчально повторив міліціонер і додав: — Розбити треба.
— Зараз?
— Можна завтра.
— Обов'язково, — поспіхом запевнив Жан і при цьому чомусь вклонився.
— Прийдемо перевіримо.
Марфа Іллівна поклала на стіл домову книгу й два паспорти. Прийшов і вусатий міліціонер. Доповів:
— Сторонніх немає.
— Ну й гаразд.
Молодий міліціонер діловито перегорнув домову книгу. Подивився паспорти. Підвівся:
— Вибачте за турботи, господарі. На добраніч!
— Спасибі, синочки. Добраніч.
Марфа Іллівна провела міліціонерів до дверей. І тільки-но клацнув замок, а тоді й засувка, Марфа Іллівна полегшено зітхнула й перехрестилася.
Перша година доби
Годинник у шестигранному футлярі з темного полірованого дерева висів на протилежній стіні. Каїров бачив, як велика стрілка під круглим випуклим склом сповзла з цифри «дванадцять» і стала хилитися до цифри «один».
Старшина Туманов — сорокарічний чоловік, дещо пригнічений розмовою з начальником міліції, насторожено й запитливо дивився на незнайомого огрядного полковника.
— Ви сідайте, товаришу Туманов, — сказав Каїров, вдивляючись в обличчя старшини, вкрите ластовинням.
— Нічого. Я постою, товаришу полковник, — шанобливо відповів старшина, гадаючи, що запрошення начальника не більше, ніж ввічливість, що сидіти тут йому, старшині Туманову, немає ніякого сенсу.
— Сідайте, — наполіг Каїров. — Отак… Старші знають, що кажуть. Правильно?
— Так точно.
— У мене до вас ось яке запитання: розкажіть, де ви несли службу ввечері чотирнадцятого березня? Що сталося на вашій дільниці?
— Це ви про машину, яка офіцера збила? — здогадався Туманов і важко зітхнув.
— Цілком правильно.
— Увечері чотирнадцятого березня я ніс службу в районі Рибальського селища, — почав Туманов монотонно, наче переказував текст, завчений напам'ять.
Каїров зрозумів, що старшина не вперше розповідає цю історію, що вона йому досить набридла. Тому перебив запитанням:
— У всьому селищі?
— Ні. Ну… — Старшина почухав потилицю: — По трикутнику, можна сказати: рибозавод, початок вулиці Плеханова й третій кілометр Приморського шосе. Ну… Я ходив.
— Ви були без мотоцикла?
— Так. У нас на тому тижні вийшли з ладу відразу три мотоцикли.
— Зрозуміло.
— Ну… Коли я прийшов на третій кілометр… Там велика трансформаторна будка… Ну… Вона, можна сказати, орієнтир…
— Діюча будка? — Для Каїрова не мало значення, була будка діюча чи ні, та він ще вловлював монотонність у голосі старшини й намагався добити її, цю монотонність, несподіваними запитаннями.
— Ні. Вона розбита. Ну… Коли я підійшов до будки, мені здалося, що хтось побіг угору. Вітру не було, а каміння посипалося. Я вийняв пістолет. І поспішив за будку. Ну… Там такий з'їзд з дороги. Я дивлюся, машина стоїть, студебекер. З номера бачу — військова… Ну… До неї я інтерес одразу й втратив.
— Втратив, значить?
— Звичайно. У військових своя служба. Чи мало вони з якої причини машину за будкою поставили. Ну… В мене на той час сигарети закінчились. Я запитав: «Хазяїн, чи не знайдеться закурити?» Ніхто не відповів. Ну… — Старшина сором'язливо знизав плечима: — Я подумав, що шофер у якійсь справі на гору поліз або з дівчиною притих у кабіні.
— Буває і так? — весело запитав Каїров.
— Всяке буває… Я вирішив обійти машину. Ну… З ліхтариком, ясна річ. Дивлюся… Метрів за два від переднього колеса — слід крові. А під переднім лівим колесом офіцер…
— Котра була година? Точно не скажете?
— Хвилин п'ять-десять на одинадцяту. Ну… Я швидко зупинив попутну машину. Й повідомив воєнному коменданту.
— А в міліцію повідомили?
— І в міліцію. Черговому. Але спочатку воєнному коменданту. Якщо машина військова, ми в першу чергу доповідаємо в комендатуру.
— Ви впевнені, старшина, що, коли підходили до машини, якась людина полізла на гору? — Каїров нахилився над столом, прим'явши газету, що лежала на краю. Дивився на старшину пильно й тривожно.
Туманов було завовтузився під поглядом полковника, що несподівано поважчав, витримав його. Сказав тихо:
— Поліз, точно. Ну… Чи людина? Судити важко. Темно як було. Може, бездомний пес.
— Слідством установлено, що машина йшла з міста. Випадково ви не бачили її?
— Ми не автоінспекція. Наше завдання стежити за порядком.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Очікування шторму», після закриття браузера.