Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Очікування шторму 📚 - Українською

Читати книгу - "Очікування шторму"

381
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Очікування шторму" автора Юрій Миколайович Авдєєнко. Жанр книги: 💙 Бойовики / 💙 Пригодницькі книги / 💙 Сучасна проза / 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 111 112 113 ... 156
Перейти на сторінку:
Щоб хуліганства не було, розбою. В нічний час машин іде багато.

— Студебекер — примітна машина.

— Товаришу полковник, машина що людина. Її зупинити треба, роздивитися… Тоді запам'ятаєш… Ішли по дорозі того вечора студебекери. Два чи три бачив. Ну… Що з цього? Номерів не знаю, водіїв у лице не бачив.

— Скажіть, а скільки чоловік сиділо в кабінах тих студебекерів? По одному, по двоє?..

Старшина Туманов співчутливо, якось по-батьківському, хоча був набагато молодший за Каїрова, подивився на докучливого полковника, але твердо відповів:

— Два чоловіки, три…

— Ви впевнені?

— Так. У бік Новоросійська рідко їздять поодинці. Машина з одним шофером одразу привертає увагу.

— Спасибі, старшина. Ви вільні.

Туманов вийшов. Він нещільно причинив за собою двері, і його важкі кроки ще довго й глухо лунали в коридорі.

Крекчучи, Каїров підвівся з крісла. Пройшов до триногої вішалки, де висіли його шинель і кашкет. Золотухін сидів за столом, відчужено дивлячись на відкидний календар.

— Я піду, — сказав Каїров. — Страшенно втомився за цей день.

— Я розпоряджусь, і вас відвезуть машиною, Мірзо Івановичу. — Золотухін підвівся, маючи намір подати полковникові шинель. Але Каїров похитав головою, висловлюючи цим незадоволення. І Золотухін стояв біля вішалки трохи розгублений.

— Тут недалеко, — сказав Каїров. — Я піду. Це корисно — пройтися перед сном. Інакше я не засну. І буду довго мучитися.

— Вам видніше, Мірзо Івановичу, — втомлено відповів Золотухін і опустив голову. Мабуть, він був серйозно засмучений невдачею, що спіткала Туманова.

Каїров застебнув шинель. Сказав спокійно:

— Я тобі не начальник. Але, як старший товариш, як твій учитель, повинен сказати, що ти неправильно поставив завдання Туманову. Не треба було пробувати взяти цього невідомого хлопчиська, чи хто б там не прийшов, на місці, в руїнах. Треба було вистежити, куди він піде. Якісь зв'язки, якісь канали… Пошукати канали, якими вони дістають ці продукти. А тепер що? Справа закінчилася переляком. І все перекрито.

Золотухін скривився. Очевидно, він був дуже незадоволений словами Каїрова, очевидно, йому було боляче слухати ці слова, хоча він, ясна річ, і розумів усю їхню правоту. Але тим неприємніше було чути це йому, людині, що горіла на роботі і вдень і вночі.

— Це все правильно, Мірзо Івановичу. Правильно, так би мовити, з погляду нормального, мирного життя. А тепер хіба є можливість простежити що-небудь? Це все може бути таке випадкове! Тут треба брати зразу, на місці. Тому що нас завжди підтискує час. Спекулянти. Їх треба хапати, і край. На допитах зізнаються. Я в цьому не сумніваюся. Просто Туманова підвів ліхтарик. І сам він неточно все зробив…

Це плутане й навіть наївне пояснення звичайно ж не задовольнило Каїрова. Й він нагадав незадоволено:

— Не можна було посилати одного старшину.

— У мене не вистачає людей. Так працювати важко.

— Усім тепер важко. Війна…

Вони не сказали один одному ні «до побачення», ні «добраніч», але це не означало, що між ними виникла холодність. І справді, вони дуже втомилися за минулу добу.

Ніч так само була темна. І вітер чіплявся за вулицю. І крутився на ній, мов гімнаст на перекладині. Гудок маневрового паровоза пролунав жалібно, а точніше, тужливо й самотньо. Вантажні машини з притемненими фарами рухалися обережно, наче навпомацки.


Слід «Цепеліна»?

Сонце голубило руїни. Коротка й дуже зелена трава пробивалася дрібними віхтиками між обвугленими цеглинами, понівеченим бетоном, іржавим залізом. На барикадах, осілих після нудних дощів, цвірінькали птахи. Пахло білою акацією, бузком, морем.

— Покажіть мені речі Сизова, — попросив Каїров.

Чирков привів полковника на якесь широке подвір'я, вхід у яке охороняв вартовий з гвинтівкою. У дворі стояли видовжені будинки, низькі — одноповерхові. Очевидно, де був склад, мабуть, речовий, тому що біля одного будинку солдати вантажили в машину паки шинелей.

Витягнувши в'язку ключів, Чирков довго шукав потрібний. Нарешті відкрив замок. І вони опинилися в маленькій кімнаті, де було небагато світла завдяки невеликому вікну, забитому гратами. Меблів у кімнаті не було. На долівці вздовж стіни лежали папки з паперами, на яких великими літерами було написане одне слово: «справа…», «справа…», «справа…». Чорна потерта валіза мала вигляд дуже помітний. Вона стояла перед папками. Поруч лежав клунок.

— Це і є речі Сизова, — сказав капітан Чирков.

— Усе забрали?

— Усе, — відповів Чирков і додав: — Природно, те, що являло цінність.

— Так, — замислено сказав Каїров, — відповідь розпливчаста. Цінність, бачте, може являти все. Наприклад, мене цікавить, чи не було в майора Сизова щоденників, записників. Чи не знайшли ви серед речей якихось папірців, може, клаптиків, де щось написано чи не написано. Для мене це дуже важливо.

Чирков стенув плечима:

— Я не можу вам сказати нічого точно. Я особисто не був… Точніше, не був присутній, коли забирали речі. Я послав за ними в готель солдатів. Розумієте, товаришу полковник, Сизов не був підслідчим. Підслідчим був шофер Дешин.

— У нього не було бібліотеки? — запитав Каїров.

— У Дешина? Не знаю… Їй-богу, не знаю…

— Синку, мене цікавить передусім майор Сизов. І тільки потім — шофер Дешин.

— Винен, товаришу полковник. Але мені важко судити, чому вас цікавить постраждалий, власне, навіть жертва, а не злочинець? — Чирков говорив ввічливо, але наполегливо.

— Ви впевнені, що Сизов жертва? — запитав Каїров, розглядаючи валізу.

— Це підтверджують факти.

— Мене вже у твоєму віці бентежили справи, які легко підтверджувалися фактами.

1 ... 111 112 113 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Очікування шторму», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Очікування шторму"