Читати книгу - "Оріноко"

Смерть пуми була для індійців величезною радістю. В захопленні вони почали пустувати, як діти, і танцювати навколо звіра, вигукуючи погрози і образи на адресу мертвого хижака. Пришкандибав Арасибо і також взяв участь у цьому незвичайному танці, але незабаром перервав усякі закляття і наказав занести звіра в табір.

— Не дивуйся, — пояснив він мені, — що воїни так розійшлися. Тепер вони переконані, що акавоїв розіб'ють вщент.

— Це пума вселила в них таку впевненість? — запитав я.

— Звичайно! Цей хижак уособлює в собі ворога, а ми перемогли його. Ворог розтоптаний. Тепер ми його з'їмо!

Крім магічної допомоги, яка нібито випливла з вбивства пуми, ми мали ще й іншу більш відчутну користь: м'ясо пуми для індійців було чудовим делікатесом. Незабаром я сам переконався, що вони хвалили його не без підстав.

Мавп було вбито вісім, у тому числі, на жаль, три самиці. Мавпенята трималися за їх шерсть. Вони при падінні не зазнали ніяких ушкоджень, і мисливці хотіли вбити їх теж на їжу, як і їх матерів, але цьому рішуче заперечила Лясана. Пройнята жалістю, вона вихопила мавпенят з жорстоких рук чоловіків і занесла їх у човен, щоб їх виховати собі.

Цього вечора всі смачно і досхочу наїлися. Було ще зовсім видно, і я наказав індійцям лягти поспати, але нікому не хотілося і ніхто не поспішав до сну. Наступного дня, а може, навіть і цієї ж ночі, нас чекали важкі переходи і страшний ворог, але воїни були спокійні і сповнені бойового духу. Таємні сили, як думали індійці, сприяли нам і надихнули наш похід великою надією. Люди рвалися до перемоги.

Запевнення варраулів, ніби у нас було багато часу — чотири-п'ять годин — для відпочинку, не дуже мене переконували. До Каїїви, через рукав Гуапо, було приблизно тридцять миль. На випадок якоїсь перешкоди по дорозі і непередбаченої втрати кількох годин ми могли б запізнитися з допомогою. Щоправда, акавої, які пливли головною течією Оріноко, мали довший шлях. Пливучи протягом багатьох годин проти течії і не відпочивши цієї ночі, вони, напевно, зможуть добратися до Каїїви тільки на світанку.

Сидячи біля вогнища, я думав про все це, і мене охоплював дедалі більший сумнів. Сонце заходило в кривавій заграві, темні сутінки огортали пущу і лягали на воду так само, як смуток в цю незвичайну хвилину на мою душу. Наша бездіяльність ставала для мене нарешті нестерпною. Я розповів про свої хвилювання друзям, які відпочивали біля мене, і наказав покликати варраула Кураная.

— Послухай! Як ти гадаєш, коли нам треба вирушати? — запитав я його.

— Хіба я знаю? Може, за дві-три години. Пізніше вийде місяць і буде видно…

— Небо весь час ясне. А при світлі зірок хіба не можна гребти?

— Можна, тільки це непотрібно, бо часу вистачить. Попливемо пізніше, при світлі місяця зручніше…

— А що коли якась біда спіткає нас дорогою?

— Яка біда? — на його обличчі вималювалося недовір'я.

— Ну, хоча б ті стовбури дерев, що пливуть з верхів'я річки. А Гуапо, як ти пояснював, досить вузьке. Якщо утвориться завал з цих стовбурів, то скільки ми витратимо часу на перенесення човнів? Скажи?

Куранай не приховував свого збентеження і почав мимоволі чухати голову.

— Про це я й не подумав, — сказав він стиха.

Арнак схопився з землі і закричав:

— Яне, пливемо зараз! Ми нажерлися по горло і добре підкріпилися. Досить бити байдики!..

І справді, через десять хвилин, зарядивши рушниці, ми вирушили всією флотилією, просуваючись один за одним слідом за ітаубою варраулів. Коли ми пропливли затоку і в'їхали в справжнє Гуапо, де обидві стіни гущавини звузилися в прохід, не ширший за сто кроків, надійшла ніч. Але було не зовсім темно. Безліч зірок сяяли на небі і відбивалися у воді. В міру того, як повітря охолоджувалося, з теплої води йшла пара, яка швидко густішала, і незабаром туман уже не дозволяв бачити далі, ніж на відстань кинутого камінця. Треба було зменшити швидкість, але ми втішали себе тим, що, мабуть, такий же туман утруднить плавання акавоям.

— А якщо на головній річці туману немає? — буркнув негр Мігуель.

Це було шалене плавання, кошмарна гонка. Ворог, так само, як і ми, мчав до тієї ж мети за кільканадцять миль від нас збоку, і думка про це ні на хвилину не переставала нас турбувати і шпигати, ніби шпорами.

Нетерплячою уявою ми забігали вперед, в Каїїву, і знали, що наше запізнення — це загибель друзів, а може, й нас самих. Кожний плавучий стовбур, який перегороджував наш шлях, ставав зловісною плямою, кожна перешкода була нашим ворогом. Варраули вдало нас проводили, але й вони не завжди гладко обминали перешкоди.

Пізніше, коли зійшов місяць, пливти стало легше, хоч туман безперервно висів над річкою. Години минали в повному мовчанні, тільки ритмічний плескіт весел тихо вибивав монотонний такт, ніби годинник великої долі. Можна було сказати: не люди просувалися в туманній мряці, а якісь привиди, лісові духи, і справді в наших серцях була така велика завзятість, що ми не відчували ні втоми, ні тягаря важкої праці.

Коли на ранок мряка почала рідшати і трохи половіти невловимою блідістю, провіщаючи близький світанок, ми пропливали біля хатини рибалки, що тут проживав. Каїїва була недалеко, здається, за поворотом, за якісь дві милі, там, де рукав Гуапи з'єднувався знову з головним руслом Оріноко. Село Оронапі лежало на острові, оточеному з одного боку великою річкою, з трьох інших — рукавом Гуапо і дальшими її заплавами.

Ми застали рибалку на березі саме тоді, коли він збирався йти ловити рибу. На наше запитання він відповів, що порядку і спокою в селі ніхто не порушував, було тихо, як завжди, і дивувався нашій тривозі.

— Слава богу! — зітхнув Педро, — Ми встигли!