Читати книгу - "Привид мертвого дому, Шевчук Валерій"

— Той, котрий хоче показати, хто ти насправді.

— Хто ж я насправді?

— Подивись у дзеркало, — сказала дівчина. — І коли передумаєш, увійди в нього. Не бійся, нічого страшного не станеться.

І я підійшов до дзеркала. Було то стародавнє дзеркало, здається, саме те, яке стояло в батьківському домі, коли був я дитиною: жовтувате, з полущеною по кутках полудою. Потім… що це було потім? Ага, потім його випадково розбила моя тітка, і я інколи, заплющившись, виразно бачу, як воно розпадається на трикутні лискучі скалки. Отак розвалюється, а в кожній зі скалок заломлюється тітчине обличчя: скільки скалок, стільки тітчиних облич. А ще згодом тітка потрапила в катастрофу, і відтоді я панічно боюся розбити дзеркало. Але зараз воно повернулося із глибини мороку неушкоджене, однак так само полущене й жовте, може, навіть жовтіше як було. І в тому дзеркалі побачив себе: непомірно роздутого, із обвислим, як у бульдога, лицем, зі свинячою щіткою волосся, з маленькими сонними, заплилими товщем очима, з карачкуватими, вигнутими, як у кавалериста, ногами і з носом-картоплиною, що червоно палав. А поруч із цією виразною карикатурою стала вона цілком така, якою її витворив мій печальний розум: прекрасна і знадна, з морочними, але такими вабними очима, з кучерявим волоссям, розсипаним по чолі і скиненим на плечі густим потоком, із ніжним молочним обличчям, що його ніби обвіяв свіжий вітер. А ще побачив на власній сорочці серце, грубо намальоване червоною барвою. І те серце билося і стріпувалося, стискалось і тремтіло — бідне, бідне серце дурного й нікчемного телепня.

— Чи ж добра ми пара? — спитала дзвінко дівчина.

— Нікудишня, — відказав я.

— Але ж ти прекрасний, — мовила вона сумно. — Це я щось таке… Хоч, по-моєму, і я несогірш.

— Краса тільки тоді краса, — мовив повчально я, — коли вона справжня, а не імітована.

— А моя краса імітована? — здивовано спитала дівчина.

— На жаль, — сумно відказав я. — І це тому, що ти мені недоступна.

І від того жорстокого слова зображення у дзеркалі почало мінитися й потворитися: стояла там чорнорота, вусата, беззуба баба із палючими очима, зрідженим майже до лисини сивим волоссям і з карачкуватим, як і моє, тілом. І та баба стала реготатися, тицькаючи в мене пальцем, бо я не змінився. І той сміх дивно мене вразив, тож відсахнувся і щосили вдарив об дзеркало кулаком. І воно почало без дзвону, наче в заповільненій зйомці розпадатися, розвалюватися, ламатися на трикутні уламки, і в кожній скалці було відбите не моє, а її обличчя. І не потворне старе, яким витворила моя нехіть, а юне й прегарне, яким витворила моя уява, однак цілком неживе, ніби намальоване триста років тому, а тепер ожиле. Триста років тому, а може, й тисячу, бо все, про що хочу тут оповістити, старе як світ, бо в усі часи і в різних кінцях світу весь час відбуваються отакі історії, нікого вони через банальність не вражають, але чому так болить і стогне, так кривавиться й кидається моє намальоване на сорочці серце?

Прокинувся, за вікном стояв сірявий світанок, а груди мої нагадували казанка, налитого сірим дощем. Це мене вразило не менше, як сон, якого пам’ятав до найменшої одробини. Вчора, коли ходив до школи, день і вечір випали чудові: чисті, затишні й свіжі. Сподівався на не менш розкішний ранок, адже намітив піти до тієї долинки, що не раз мені привиджувалася, стала своєрідним символом і дивно манила, саме ота: із джерелом, осокорами, струмком, травою і квітами "мило". Сподівався, що йтиму туди в ледь-ледь застиглих, зтуманених повітряних хвилях, що їх пронизують перші промені сонця. Сподівався, що ноги мої митиме щедра роса, що спалахуватиме коштовними камінцями на листі дерев та трави, що колись так зачаровувала мене, хлопчака. Саме в такі хвилини й можливе одкровення, якого потребував, а може, одкровення із причащанням. Але все вийшло інакше, бо в житті завжди все виходить інакше, ніж задумуємо. Дощу, правда, не було, можливо, тому, що злив його до казанка своїх грудей чи точніше серця, але небо важко, свинцево звисало, а це вістило, що не буде ані сонця, ані роси. І я раптом подумав, — можливо, під впливом щойно побаченого сну чи кіно-сну, — що це мені знак, аби не йти до тієї долинки та джерела. Бо чи так важливо: є воно насправді на цій землі й у краю твого дитинства, а чи нема? Головне, щоб воно було, не нищилося і не засихало в твоїй душі. Головне, носити його там і ніколи не забувати, а я цього, здається, завжди дотримувався, бо потребував того джерела. Та мені в цей приїзд у рідне місто конче треба було переконатися, що долинка моя не імітація, адже навіть школа, яку я довго й твердо вважав цілковитою імітацією, виявилася при тверезому розмислі хоч і імітацією, але і з зерниною духу в своїй суті. Ось чому так важливо було переконатися, що чарівна долинка із мого дитинства та юності ще й досі існує, адже вона напевне була — і саме така, яка затрималась у пам’яті. Отож погасив того голоса, котрий остерігав мене, і встав із ліжка. Батьки вже не спали — старі прокидаються рано. Сказав, що перед сніданком маю звичку прогулятися, що заміняє мені зарядку, на що вони не заперечили, отож вийшов у насурмлений ранок. Неба й справді не було, а побиті першим золотом кущі заповились у найніжнішій сірій тканці. Вулиці порожні, і я йшов, ніби потрапив у безлюдне місто. Але місто не було безлюдне: вряди-годи прокочувалися авта, де-не-де виринали люди, пси й кішки. Але й авта, й постаті, сірі та насурмлені, ніби налилися водою. Як, зрештою, і я. Пройшов Рудинською вулицею, де народилася й провела дитячі роки моя мати, і завернув до завулка, що витікав до ріки. Тут мене оббрехав собака, гаряче й люто насідаючи, і я пішов задкуючи, поки той не відстав. Тільки тоді зміг обернутись. У глибокій долині текла засипана камінням річечка, сіровода й лінива, з кількома смужками гребельок для переходу. Але очі мої дивилися не туди. Погляд мій оперся об круглу порожнечу, ніби вирізане в повітрі порожнє коло. Зрештою, збагнув, що то була за порожнеча: осокори біля джерела зникли, натомість побачив між трави високі пеньки, уже частково зруйновані, бо з осипаною корою. Перейшов через кам’яну гребельку й пішов травою, яка була ані ясно-зелена, ані зарошена, а суха й посіріла. Там, де колись тік струмок, лишилося тільки русло, та й те в кількох місцях зруйноване, тобто злилося з довколишньою рінню. Пішов через ту рінь. Трава біля пеньків також сіра й нежива, а там, де росли квіти й де було саме джерело, не побачив ані квітів, ані джерела, тільки засипану камінням невелику яму, суху й без жодного сліду течива. Роззирнувся довкола: хати сіріли, вкутані кулями туманцю, — жодної біля них постаті й нічого живого. Шумко втяг повітря і почув над головою печального пташиного покрика, тільки одного. Звів голову, але птах, що мене привітав, летів, очевидно у хмарі чи вище, отже, був цілком для моїх очей невидимий. І я знову подумав про імітації. Можливо, це джерело саме й почало з’являтися так часто до мене, бо стало імітацією, а можливо, і птах, котрий щойно до мене обізвався, також імітація, бо все залежить у світі не так від того, що в ньому є, як від нашої системи сприйняття й бачення, бо, здається, і весь світ є величезною, дивоглядною чиєюсь імітацією. Я думав про це, але душа протестувала. Протестувала, бо хотіла, щоб світ не був тільки листям зі зрубаних дерев, а щоб дерева ті впустили в траву зерно, хоча хтозна-коли воно проросте.

Колапс IV.

Кущ бузку

Уже не раз зарікався спати після обіду у вихідні; зрештою, так само у всі відведені на відпустку дні, тобто саме в ті, коли людина могла та й мала б відчувати волю від роботи, адже робота недаремно має один корінь зі словом "робот", тобто коли заряджений на необхідне функціонування, адже ніколи я в роботу душі не вкладав. Але саме в оті дні звільнення ніби провисаєш у повітрі, а обід жінка залишає поживний та й до смаку мені, тож я, хоча й беру, як це звик, книжку до рук, відчуваю обважніння, окрім того, спить мала дитина — я все-таки послухався батьків і пустив у цей світ істоту жіночої статі; все у хаті стає сонне й тихе; жінчин хлопець чи в школі, чи десь надворі. Дружина сідає, щоб не заважати мені, на кухні й тихо шиє, мотає голкою й махає, і, хоча не бачу її, мене все одно заколисує цей рух, а голка тягне білого, чи жовтого, чи сірого, чи червоного хвоста, і мені невідь-чому здається, що ці хвости, як розпущені струни гітари; очі важкішають, а в голові з’являється химерна порожнеча, навіть легенько гуде, і мені уявляється, що рушаю й беззвучно плаваю по сонному простору, який залишається сірявим, з перламутровим вилиском етером; незримі й дивні струми повітря обточують мене — тоді ввижаються обличчя, котрих не бачив багато років, хоча для чого вони мені, а я їм; зрештою, сни завжди будуються на законах абсурду. Можливо, це мої однокласники, розгублені тепер по світу, можливо, вуличні приятелі; найпевніше, коли б зустрів їх, то навряд чи й пізнав, та й вони мене. Все-таки борюся зі сном, роздираю повіки й бачу стелажі, на яких любі мої книжки. Але дивна річ сталася останнім часом із тими стелажами та книжками — я ніби перестаю їх любити, тобто вони все рідше й рідше гукають, щоб узяти ту чи іншу до рук, а кожен, хто любить книжку, знає: коли перестають гукати, то ніби також засинають, і той тонкий зв’язок, який існує між книжкою та її господарем, ота тонка нитка, одна із безлічі в цьому світі, що лучить нас зі світом милих речей чи істот, стає тоншою за павутину або й зовсім розчиняється у сірому перламутровому повітрі. Може, тому, останнім часом купую все менше й менше книжок, хіба потрібні для роботи, а що працюю тепер у музеї, котрий прославляє минулу війну, то нові книги здебільшого на цю тему: про розвідників чи шпигунів, спогади генералів, здебільшого в записах, бо де їм, бідолахам, навчитися писати. Часом мені стає дивно, що саме така література почала збиратися в мене вдома побіч із тією, вишуканою й прекрасною, яка підносила мого духа й вивищувала його, але так сталося несамохіть, бо мушу насичувати екскурсії, які веду, якимись свіжими фактами, отож підстібнутий нашим ентузіастичним директором, для якого минула війна якась панацея з панацей, біжу в книгарню й купую ту чи іншу дурню, від якої мене нудить, бо істерія, здійнята навколо тієї війни, уже давно переросла здорового глузда; радіо про ту війну терендить зранку до ночі, а може, й уночі, і мене закономірно пробирає підозра, що коли навколо здійнято стільки галасу, та ще й істерично-запопадливого, щось тут не гаразд, і я починаю тихо думати, не ділячись такими думками ні з ким: а чи не є ота війна соломинкою для великих імітаторів, якою вони хочуть врятуватися, бо таки топляться, топляться; і мені стає радісно, що вони топляться, і хочеться сказати про те численним екскурсантам, яких наганяють до нашого музею: не вірте тим брехням, війна була нещастям, а не торжеством духу великих імітаторів.