Читати книгу - "Привид мертвого дому, Шевчук Валерій"

Але губа моя на замку, а очі сонні, я навіть помітив, що ледве не засинаю, оповідаючи про подвиги тих і тих, бо все це наливає мене сірою водою безпросвітньої нудьги. Отож виходило, що книги про ту бійню я хоча й купував, але не прочитав жодної; а в моїй схильній до засинання душі вже давно ворушиться черв’ячок, який сипить беззубим ротом: "Ну чому, ну чому ти приліпився до цього ідіотського музею, який наче рахітичний скелет великих імітаторів, ну чого не знайдеш собі діла, яке б тебе хоч трохи захопило?" Так говорило моє сумління, але сили вистачало хіба на те, щоб не заснути, коли я вів лекції, коли дивився на важкі, тупі, ніби навмисно карикатурно виліплені фізіономії ветеранів, на їхні цяцьки на грудях, більшість з яких були фальшиві, тобто куплені на базарі, коли слухав їхню тупу мову, бо словника мали не більше ста слів, коли дивився в їхні мертві очі; якийсь дивний слизький жах охоплював тоді душу, і мені здавалося, що коли не зважуся на щось, коли не вирвуся з цієї істерично розбризканої каші, то колись замість того, щоб оповісти про великі подвиги батьків наших і дідів, котрі врятували нас від чуми (щоб принести іншого типу чуму, шепотів мій черв’ячок), я стану перед публікою, котра дивиться на мене не менш сонними оченятами, як я на них, і завию, як вовк, а відтак звісно куди мене відвезуть. Ось чому, коли звільнявся від тієї роботи, у вихідні та відпустки, я не оновлювався, не брався за щось любе мені, не читав чудових, розкішних книжок, коли кожне речення — ніби стільник із медом, а поринав у сонні хвилі квартири, якщо спить і дитина, бо коли вона не спить, то жінка відсилає мене покатати її в колясочці. І я тупо везу ту колясочку, а дитина мирно сидить, бо напрочуд спокійна, і тільки коли влюриться, розкриває коробочку і починає якось дивно ревти. І я кидаюся до кулька із запасними трусиками й колготочками і швидко все залагоджую, відтак у парку, де кругова алея, безконечно їжджу і їжджу, ходячи по колу, як кінь, прив’язаний до коловорота. І в душі з’являється ще один солончак, холодний, лискучий, який долучається до інших, уже утворених раніше, і я часом спиняюся перед виходом у парк і посилаю погляда у глибину затарасованої машинами вулиці, хоч добре знаю, що вона не вельми й довга та й куди веде, а веде до того-таки музею, де вариться каша, з якої сплітають щоденно соломинку для великих імітаторів.

Інколи отямлююся і резонно запитую себе: "А чого, зрештою, кажуся? Чому тримаюсь, як воша кожуха, цього музею, де експонати мені бридкі: зброя, колажі, фотокартки, документи, фізіономії тих, кого тут хочуть увічнити? Чому не знайду місця спокійнішого, коли вже йдеться про музеї, ну, хоч би зайнятись археологією, де можна віддатися виключно науковим проблемам? Чому не вразитися чимось таким, що мене б непомірно захопило?" Але річ у тім, що часом мені здається: щось у мені є навіки зламане, те, що не дозволяє мати захоплення, адже навіть любовне запаморочення із "відьмочкою" не розтопило моєї замерзлості й холоду. Можливо, думаю я, причина в тому, що ота долинка із джерелом, струмком, осокорами зникла не тільки з реальності, але й з моєї душі, бо осокори мої зрізані, джерело засохло, а "мило", щоб змити із себе сірий порох, також давно не існує. Отоді й приходить у душу жах, жах, який має слизьке тіло, розплющену голову і роздвоєного язичка, повного отрути. Зрештою, часом думається мені, можна й не ускладнювати існування: віддавати належно роботі те, що мушу, отже, на роботі перетворитись у робота, а вдома знаходити милі душі іграшки, хоч би поринання у безмежний світ книг, адже стільки їх є дивовижних і чудових! Але книги таки й справді переставали мене вабити, хоч міг би простягти руку, відсунути скло полиці, виловити корінця і поринути в солодкі хвилі. Та коли це чиню, мене повільно починає колисати, безтілесного й роздутого, ніби куля, а очі звужуються, стають півприплющені, я ніби опиняюся на космічному кораблі в стані невагомості, отож чи не краще скластись, як складається дитяча розкладна книжка, а це значить торкнутися головою подушки; перед очима ще ряботять літери з розгорнутих сторінок, на яких зафіксовано стільки подій і карколомних ситуацій. Натужно дивлюся на рябе плетиво, літери розповзаються, наче жучки, сонне повітря омиває голову, за стіною сидить мирна й спокійна дружина, матиляє й матиляє голкою, — в’ється нитка, і мені раптом хочеться, щоб ця нитка напнулась, як струна, і щоб дружина вдарила по ній енергійними пальцями. Тоді з’явився б звук, якого прагну почути, який часом і оживає в мені й живе десь на дні, але так далеко, що ледве розрізняю видива, що там проявляються. А видиво одне і те ж: місто мого дитинства і юності, в якому не був відтоді, як повмирали батьки, спершу батько, а дуже швидко по ньому й мати, відійшли у світ незбагненний, якщо й справді те, куди вони відійшли, світ; відійшли спокійно, добре знаючи, куди йдуть і не роблячи з цього трагедії, і щось там, у тому місті мого дитинства та юності, турбує мене, бо чогось не розумію, чогось не можу збагнути конче важливого й мені необхідного. Не тямлю, навіщо все це, можливо, тому, що в мені до кінця не загасло оте "небажання спати", зрештою, можна було б піти до приятелів, перехилити з ними чарку-другу, крутиться та ж таки нитка, що і в руках дружини, але тоді знаю, що буде. Тоді сонна тиша квартири вибухне, як начинений динамітом склад, і та сонна нитка на кухні порветься, і в жінки моєї стане лихе обличчя (о, як давно минули ті часи, коли ми сокровенно проводили інтимні вечори при пляшці доброго вина!), голос деренчатиме, бо він завжди в неї деренчить, коли невдоволиться й вимовляє мені, а все тому, що я витратив зайві копійки, а вона не працює, бо дитина мала, а нас на мою зарплатню мусить існувати четверо; цей голос деренчатиме навіть тоді, коли я не протрачуся, а мене вгостять, але досить людині ступити на цю стежку (компаній, випивок, товариства), то вона покотиться, як по льоду. Отож мушу забути компанії, випивки, товариства, а таки сидіти вдома, бо можу бути потрібний при нагляді за дитиною, а коли та засинає, маю і собі прилягти, а отже, заснути, тоді на кухні знову пов’ється спокійна нитка і витиметься, витиметься, як мій сон і думки перед ним. Отож ніде дітися, міркую цілком резонно я, і книга випадає з моїх ослаблих рук на груди; можу за неї не турбуватися, бо за кілька хвиль, як пущу по хаті солодке й пружне хропіння, з кухні безшумно випливе розповніла, як і я, дружина, в неї добре обличчя й мирні очі, вона подивиться на мене вдоволено чи невдоволено, хто це вгадає, зніме із грудей тягаря непрочитаних історій і віднесе на полицю, де поставить зовсім не на тому місці, де книзі належить бути, і мені здасться уві сні, що наді мною мигне голубий птах, як маєво солодкої мрії, і це буде зовсім не "відьмочка", якою марив, бо та давно розчинилась у просторі, як грудка цукру в окропі, ані хтось інший із живого світу, а те, що в мені ніяк не може вмерти: надія піднятися над цим світом і подивитися на нього мудрим оком. Отож мені не обов’язково розплющуватися, коли з моїх повік злітає голубий птах, він собі полетить, а я плаватиму, як осінній листок у бочці із застояною водою, сторожко обмацуючи вкриті пліснявою краї тієї діжки…

І мені здається, що час відступив назад, що я ще студент і їду додому, а які завше солодкі були ті поїздки, коли притулявся до шиби, а за нею починалася музика полів, музика лісків, долинок, мирних хат із простягнутою до неба рукою диму; від того щасливо завмирала душа і починали маритись якісь чудові дурниці. А вдома — тлустий кіт, величезний фікус, настінний зінгерівський годинник. Біля хати широко розсівся кущ бузку, який розцвітає в травні так, що освітлює цілий окрай і хату, аж подорожні озираються; часом аматори кольорового фото просять дозволу сфотографуватися біля того куща. Мати схвильована моїм приїздом, і так буває завжди, хапається, аби нагодувати мене, бо переконана, що я там, у великому місті, постійно голодний, що й справді не раз бувало; батько сидить на ослінчику й курить, вряди-годи кидаючи запитанням. За фахом він палітурник, від нього приємно пахне папером і клеєм, зрештою, від обох так пахне, бо, постарівши, ходили в парі по установах і оправляли ділові папери. Мати впоралася з приготуванням до обіду, стає поруч батька, і я вражаюся, які вони схожі поміж себе. І саме в цей момент пригадую давнього, бозна-де вичитаного афоризма: "Для того Бог дає жінку чоловікові, щоб вона була співучасником радості його й печалі", а ще "Як в одному тілі не може бути ніякого роз’єднання, так його не може бути між подружжям, що зв’язане нерозривними вузами спільного життя".

В моєму житті так не сталось. Дружина на мене аж зовсім не подібна, навіть поповнівши, і ніколи не була вона співучасником моєї радості та печалі, тобто зараз я й подумати не годен, що міг би чимось сокровенним із нею поділитись. І то тому, що тільки скажу я слово, як миттю заперечить, навіть недослухавши думки, а коли щось захочу вдіяти й пораджуся, то ніколи мене не підтримає. Бо в неї інтерес не я — а родина, біля неї й клопочеться, я ж мушу бути тільки другорядним компонентом її турбот…

Але про свою жінку в цих сонних півмареннях не хочеться думати. Бо синій птах мій полетів аж туди, в далекий, зниклий час, і я виразно бачу, як ми, там, у батьків, сідаємо за стола й говоримо. Нічого особливого й нічого розумного: про їжу, потреби й погоду, більше говорити нам ні про що, хіба старі оповідять місцеві новини: хтось помер чи одружився, когось побили чи хтось захворів. Але в ті хвилини бозна-чому ставало добре на душі, я напрочуд улагоджувався і заспокоювався, і зараз, у сонному півмаренні, вигулькує жаль: уже ніколи не зроблю такого вояжу, а в мене в сім’ї такої злагоди не буває, хоча назагал тут більш як гаразд, мирно й тихо, сонно й спокійно, але чи відчує хоч одна дитина: чи моя дочка, чи її син, отой святий спокій, дивлячись на нас, що його відчував, дивлячись на старих своїх, я…

Ми ніби сидимо у голубій кулі, а може, ми — у череві голубого птаха, що його випустив у світ мій сон, і той птах — літак, якого не виробляють на заводах; синій димок куриться від батькової цигарки, він уже поїв і знову перебрався на ослінця, де схилився й поклав руку ліктем на коліно, а долонею підпер щоку.