Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Волокін пригальмував на нижній вулиці, біля підніжжя широкого підвищення, оточеного рядами багатоповерхових будівель, розташованих у формі літери U. Облуплені темні фасади, далі — гаражні бокси.

Росіянин зупинився на великій автозупинці, перед цими будівлями. Він вимкнув двигун. Смикнув за ручне гальмо. Надто сильно, на думку Каздана.

— Запрошую вас до кварталу Кальдер. Наш хлопець обладнав майстерню в кількох із таких боксів. Я певен, що він тут о цій годині. Він починає роботу дуже рано. І спить у гаражі.

Вони вийшли в ніч. Примарні хмаринки пари зривалися з їхніх уст.

Каздан нагадав молодому партнерові:

— Ти не замкнув машину.

— То ви не маєте навіть пульту дистанційного управління?

— Звісно, ні. Маючи його, ти ризикуєш залишити дверцята відчиненими через неуважність.

Волокін зітхнув і замкнув дверцята вручну. Вони попрямували до гаражів. Одна із залізних завіс була наполовину відкрита, пропускаючи слабке світло. Вони наблизилися. Жодного звуку. Росіянин постукав у стінку. Ніякої відповіді. Він нахилився, щоб зазирнути досередини під піднятою завісою.

Наступної миті він відсахнувся, здушено вилаявшись і вихоплюючи свій ґлок.

Каздан повторив його рух і вже тримав у руці свій біґзауер.

Обидва детективи стали обабіч дверей, не зронивши жодного слова. У досконалій узгодженості вони зняли пістолети із запобіжників і підготували їх до будь-яких несподіванок.

Волокін вигукнув попередження.

Ніякої відповіді.

П’ять секунд.

Десять секунд.

Кивком голови Волокін показав: «Я перший». Він прослизнув під завісою, наставляючи перед собою ґлок. Каздан проліз за ним. Усередині до підйомника був підвішений ліхтар, який ледь освітлював приміщення. Перше, що вразило їх, було не те, що вони побачили в його світлі, а запах. Важкий, металевий, із гірким присмаком. Запах крові.

Цілого моря крові.

Схожий на запах вина, яке починає бродити на дні чану з вичавленим виноградом. Волокін заховав долоню в рукав і, повільно обмацуючи стіну, знайшов вимикач.

Спалахнуло світло, освітивши все довкола.

Майстерня Режі Мазваєра була перетворена на бойню.

Скрізь кров. Кров на стінах. Кров на підлозі калюжами, в яких вона вже згорнулася. На краях верстата, де вона вже перетворилася на засохлу кірку. У ямі, де вона затверділа чорними цівками. На інструментах та шинах — засохлими бризками.

І скрізь сліди від черевиків.

На перший погляд — тридцять шостого розміру.

Каздан подумав: «Вони змінили modus operandi».[77]

Діти катували й калічили механіка перед тим, як убити. Але потім інша думка пронизала йому мозок. А може, вони все зробили, як і завжди, зруйнувавши спочатку його барабанні перетинки, але жертва пережила ці рани. Його серце ще билося. Кров ще струменіла в його тілі — й розбризкалася повсюди.

У глибині приміщення, між домкратом і купою шин, сиділо на підлозі покалічене тіло, з опущеною головою, спиною до стіни. Воно перебувало фактично в тій самій позі, що й тіло Назера. Різниця лише в тому, що колишній співак тримав руки складеними на животі. Каздан підійшов. Жертва була занурена в чорну калюжу крові, ще свіжої. Її було вбито лише кілька десятків хвилин тому…

Уважно роздивляючись кожну деталь, Каздан відчув, як на нього навалюються видіння кошмару. Він бачив, як із перетятих артерій бризкає кров. Як бринять м’язи, сіпаючись у спазмах агонії. З якою божевільною швидкістю порожніє тіло. Бачив останні конвульсії принесеного в жертву людського тіла.

Каздан несподівано відчув, що доторкнувся до критичного пункту.

Жертва.

Кров, пролита для Бога.

Волокін уже вдягнув рукавички. Опустившись на одне коліно, обличчям до калюжі, він обернув голову жертви. Чорні цівки витікали з її лівого вуха. Він повернув обличчя другим боком. Сліди ідентичні.

Підтвердження. Хлопця вбивали через барабанні перетинки. Але ця техніка не спрацювала. Мазваєр залишився живий.

Однак це не зупинило вбивць.

Вони катували жертву, що конала в агонії.

Волокін підняв обличчя Режі. Йому розпанахали рот від вуха до вуха, і ця темна рана відкривала разки білих зубів на дні розрізаної плоті. І знову детективи побачили цю зяючу посмішку, жорстоку й комічну, що, як і в Назера та Олів’є, нагадувала саркастичний вираз спотвореного обличчя клоуна.

Але цього разу вся шкіра на обличчі була покраяна ножем до такої міри, що воно скидалося на зоране поле. Ощетинене. Вивернуте. Окремим ударом було спотворено ліву частину — око провалилося на саме дно орбіти, тоді як праве було біле-білісіньке, вибалушене й готове вивалитися.

Каздан тепер побачив, що цікавило Волокіна. Механік був у комбінезоні водія, затверділому від гемоглобіну. Застібка-блискавка розстебнута до грудей. Обидві руки, які він тримав на животі, занурені в густу й темну кров, що вже згорталася. Дуже повільно росіянин ухопився за один із рукавів і потягнув. Було схоже, що мертвий притискує до себе якусь річ.

Волокіну не довелося докладати великих зусиль. Труп ще не затвердів. То було людське серце. Темне. Блискуче. Коли Каздан придивився ближче, то побачив, що був відкритий не тільки комбінезон, а й груди. Або, радше, груди та застібка-блискавка утворювали одну яму, з якої струменіла річка чорної крові.

Волокін не сказав нічого. Він здавався холодним, як заморожене м’ясо. Каздан також ніяк не відреагував. Вони переступили через поріг не-повернення, й усе, що вони тепер відкривали, здавалося чужим реальності.

Чужим тому світові, який вони знали.

У глибині душі обидва вони не були здивовані.

Пояснення було надряпане над жертвою кривавими літерами: