Читати книгу - "Ті, кого немає"

Августа заклякло втупилась у раптово спорожнілий проріз, боячись наблизитися. Потім опустила очі – і раптом побачила чоловічу руку, яка все ще чіплялася за поручень. Мармурово-білу, з облямівкою крові, що виступила з-під нігтів від напруги, із рудуватою порослю на зап’ястку й напівстертим номером її телефону, записаним кульковою ручкою. Рука повільно, ривками, з кожним поштовхом на стиках рейок сповзала дедалі нижче по відполірованому поручню.

Вона б змогла. Напевно, змогла б витягти його назад, у тамбур. Їй би вистачило мужності, і вона була сильною, а він сухорлявим і не надто важким… Уже без вагань Августа притулилася до перетинки, відчувши спиною гострий холод фарбованого заліза, намацала липку ручку дверей і з несподіваною для себе люттю, немов борючись і захищаючи останнє, що їй залишило життя, щосили вдарила підбором по цій руці.

Рука зникла.

Вона захряснула двері тамбура й усім тілом навалилася на них, намагаючись не дивитися в забруднене скло, немов за ним із глухої передранкової імли могла знову якимось чином випливти усмішка цього сучого сина. Тамбур розгойдувався, вагон кидало з боку в бік, і ключі, що залишилися в замку, – тригранний, секретний із прапорцем і чотиригранний – тихо подзенькували.

Вона кинулась у своє купе – четверте за ліком від службового, сподіваючись, що не зіткнеться в коридорі ні з провідницею, ні з яким-небудь пасажиром, змученим безсонням. Однак у коридорі не було ані душі, гуляв і далі вітер. У купе вона квапливо витягла з багажного відсіку сіру дорожню торбу Валентина. Узялася була за блискавку, але передумала – не змогла змусити себе торкнутися його речей. Потім, тягнучи сумку за собою, повернулася в тамбур, знову відчинила двері й зіштовхнула торбу на насип. Замкнула замок, подряпавши тил долоні об якусь залізячку, сунула зв’язку ключів у задню кишеню джинсів і вийшла з тамбура до туалету.

Там теж було прохолодно, відгонило аміаком. Августа замкнулася й насамперед кинула ключі в загиджений унітаз, натиснула педаль і почекала, слухаючи, як шумить вода в зливі. У каламутному, зі слідами чиїхось пальців дзеркалі відбилося її зосереджене, миттєво змарніле обличчя із сірими губами. Підлога була затоптана й залита якоюсь гидотою – і вона раптом відчула, що до горла підкочує нудота. Але з цим Августа впоралася – намилила руки залізничним обмилком, нахилилася над раковиною і сяк-так умилася.

У двері туалету зашкреблися.

Трохи забарившись, вона клацнула засувкою і вийшла – просто перед нею погойдувався важкий сонний чоловік у розтягнутій майці, з очима, як дві пухлини. Августа кивнула – мовляв, вибачте, затрималась – і, обтрушуючи мокрі руки, понеслась у своє купе, звалилася на зім’яті простирадла й притулилася до перегородки.

Тут їй спало на думку глянути на розклад.

Вона знову підвелася й пішла до службового купе – маршрутна інформація висіла на протилежній стіні, біля кип’ятильника. Остання зупинка перед кінцевою – дві хвилини. Звідти можна за годину-півтори дістатися додому на електричці або автобусі.

Вона не пам’ятала, скільки пролежала, вкрившись із головою. Кілька разів долинали голоси та кроки в коридорі, однак це її вже не стосувалося, – вагон починав жити ранковим життям.

Коли стало світати, Августа зібрала й склала обидві постелі – свою і Смагіна, скачала матраци й закинула їх на другу полицю. Дістала сумочку-клатч із косметикою, не дивлячись у дзеркало підфарбувала губи, розчесала волосся і, секунду повагавшись, розтерла краплею парфумів ліву скроню, яка тупо й невпинно нила. Допила залишки мінеральної й натягла куртку.

Потяг почав обережно сповільнювати хід. Августа перекинула ремінь своєї сумки через плече й поволі вийшла з купе. У коридорі, як і раніше, було порожньо, у провідників – замкнено. Вона мимохідь торкнулася долонею кип’ятильника – холодний. Наступної хвилини потяг смикнувся й завмер. Двері робочого тамбура залишилися замкненими, і їй довелося перейти в сусідній вагон.

Вона спустилася сходами на безлюдний перон невеликого вокзалу, наділа темні окуляри, глибоко вдихнула вологе повітря, у якому змішувалися запахи креозоту, шаурми й тополевого листя, і пішла геть, поглядаючи на сірувате рване клоччя досвітніх хмар. На станційному годиннику була за дві хвилини п’ята. Позаду молоденька провідниця, схожа на мишку-альбіноску, азартно жестикулюючи й мерзлякувато щулячись під легким форменим піджачком, про щось жваво розмовляла з високим хлопцем у залізничній формі з нашивками помічника начальника поїзної бригади.

Обоє не звернули на Августу жодної уваги.

Немов у цьому примарному потязі її ніколи й не було.

Про авторів

Андрій Клімов і Світлана Клімова вперше стали співавторами ще в далекому 1994 році. Відтоді побачили світ понад 20 книжок прози, які мали успіх у читачів. Це, перш за все романи «Пастка гірша за смерть», що витримав п’ять видань, «Ангельський концерт» і «Таємниця старого особняка («Автограф»)», що увійшов у шорт-лист номінації «Краща українська книга – 2009». Ще один роман – «Моя божевільна» – був удостоєний Премії НСПУ імені В. Г. Короленка.

Андрій народився в Білорусі. Із 1957 року живе в Харкові. Навчався в Харківському державному університеті, на сценарному факультеті ВДІКу, 1985 року закінчив Літературний інститут ім. Горького, працював редактором у різних видавництвах. Починаючи з 1990 року опублікував ряд оповідань у щотижневих виданнях, а також прозову збірку.

Світлана народилася в Харківській області. Закінчила Літературний інститут ім. Горького в 1987 році. Працювала художником-декоратором, бібліографом, завідувачкою відділом Харківського літературного музею, редакторкою. У 1990 році опублікувала в журналі «Літературне навчання» повість «Автобіографічний роман».

Усі подальші книжки були написані Андрієм і Світланою разом.