Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

Наприкінці гімназії мені втрапила до рук «À rebours»[258] Гюїсманса. Його герой, Дез Ессент, народився у давньому роду жорстоких і суворих воїнів-рейтарів (що мали вуса, наче ятагани). Але, прослідковуючи сімейні портрети, можна було помітити повільне виродження родини унаслідок частих кровозмішувальних шлюбів. Його предки вже мають помутнілу кров, надміру розбавлену лімфою, вони женоподібні, обличчя мають анемічні і нервові. Дез Ессент наслідує атавістичні недуги своєї родини: його похмуре дитинство минає у постійній небезпеці золотухи й безугавних застуд. Його мати, довготелеса, сива й мовчазна, живе відлюдницею у темній кімнаті одного з фамільних замків, освітленій лише тьмяним абажуром, захищаючись від надміру яскравих променів і галасу. Вона вмирає, коли хлопцю виповнюється сімнадцять. Лишившись самотою, у дні негоди він читає книжки, а як погода тепла і ясна, гуляє полями. «Найбільшою насолодою для нього було зійти в яр і піти до невеличкого оселку Житіньї, що розкинувся біля підніжжя пагорба». Зійти в яр. Він лежить у буйних травах лук, дослухається до глухого шуму водяних млинів, потім сходить на гребінь гори, звідки видко безкрайню, скільки сягає око, тіснину Сени, що біжить аж до обрію, зливаючись у далечі з ясною блакиттю небес і церквами, що немов тремтять проти сонця у золотаво-порошнистому повітрі Провансу.

Дез Ессент багато читає, поринає у мрії й натішається своєю самотністю. Подорослішавши, він розчаровується у радощах життя, переконується у підлості й дріб’язковості літераторів. Він мріє про вишуканий сховок, усамітнену пустелю, затишний та безгомінний ковчег. Тож він будує свій неприродний, штучний скит, де у напівтемряві водянистих вітражів, відмежувавшись від тупої краси природи, перетворює музику у смак і смак у музику, тішиться неоковирною латиною часів занепаду Римської імперії, торкається безкровними пальцями далматику[259] й мінералів, наказує інкрустувати панцир живої черепахи сапфірами й східною бірюзою, гіацинтами Компостелли, індонезійськими бузково-сірими аквамаринами та рубінами.

Найулюбленіший мій розділ — це той, де Дез Ессент вирішує вперше полишити домівку, аби відвідати Англію. Тумани, що саме огорнули все навколо, та понуре небо, що лиш вряди-годи прояснювалося, нависаючи над ним, неначе сіра паволока, посилювали бажання Дез Ессента поїхати. Щоб мати відповідний до місця, яке він збирається навідати, вигляд, він одягає шкарпетки кольору опалого листя, мишасто-сірий костюм у клітинку кольору мокрого асфальту, поцяткований кольором куниці, котелок, бере розкладну валізу, саквояж, коробку для капелюхів, парасолі й палиці й прямує до вокзалу.

До Парижа він приїхав уже знесилений, тож, очікуючи на годину від’їзду, взяв екіпаж і безцільно катався дощовим містом. Газові ліхтарі, що підморгували йому своїми жовтуватими ореолами крізь туман, уже нагадували Дез Ессенту Лондон: дощовий, де канавками дзюркотить вода, пропахлий залізом і кіптявою, задимленим туманом, з його нескінченними доками, лебідками, підйомними кранами, тюками. Потім він заходить у якийсь заклад на зразок шинку чи то пак пабу, до якого навідуються англійці. Стіни шинку прикрашені полицями, на котрих рядами стоять барила з королівськими гербами, на столиках — печиво «Палмере», солоні галети, mince pies[260] і грінки. Чоловік подумки смакує екзотичні вина, що відповідають місцю й нагоді — «Old Port», «Magnificent Old Regina», «Cockburns Very Pine»... Навколо — самі англійці: бліде духовенство з обличчями, як у продавців тельбухів, підборіддя порослі густими бородами, як у людиноподібних мавп, замість волосся — клоччя. Дез Ессент поринає у чужоземну говірку того уявного Лондона, чує, як, пливучи річкою, десь далеко завивають буксири.

У цілковитому очманінні він покидає паб. Небо вже опустилося і майже торкається ребер будівель. Дивиться на арки на вулиці Ріволі, й у нього виникає відчуття, що він іде понурим тунелем під Темзою. Він заходить у ще один шинок, де з-за стійки видніються пивні помпи. Перед його очима знову англосакси — жінки з кобилячою усмішкою, довжелезними руками й величезними стопами, що жадібно припадають до м’яса, звареного у грибному соусі під скоринкою: такий собі пиріг. Він замовляє «oxtail»[261], «haddock»[262], ростбіф, дві пінти елю, закусує блакитним англійським сиром «Стілтон» і запиває обід склянкою бренді.

Саме в ту мить, коли він просить принести рахунок, двері розчиняються, й до пабу входять люди, що несуть із собою сморід мокрої псини й кам’яного вугілля. І Дез Ессент питає себе: навіщо йому, власне, перетинати Ла-Манш? Адже, врешті, він уже побував у Лондоні: внюхався у його запахи, скуштував наїдків, побачив тамтешні звички, наївся англійського життя. Отже, він виходить і просить відвезти його знову на вокзал, а потім зі своїми саквояжами, портпледами, валізами й парасолями повертається до свого затишного сховку, відчуваючи фізичну й моральну втому людини, що повернулася додому після тривалої й небезпечної подорожі[263].

Я теж стаю таким: навіть весняної теплої днини блукаю у внутрішньоутробнім тумані. Втім, лише хвороба (й те, що життя знехтувало мною) можуть у повній мірі виправдати те, що я відцурався життя. Я мушу довести сам собі, що моя втеча була відважна й доброчесна.

От я й знайшов у себе болячку. Я чув, що серцеві захворювання виявляються з посиніння губ, а у моєї матері саме у цьому віці знайшли серцеву недостатність. Може, не надто серйозну, але наша родина надзвичайно цим переймається, майже з нав’язливістю іпохондриків.

Якось, прокинувшись уранці, я дивлюся у люстерко й зауважую, що в мене посиніли губи. Я вилітаю вниз і біжу, як осатанілий: дихати важко, серце калатає, як навіжене. Отже, у мене хворе серце. Засуджений на смерть, як Ґраньйоло.

Від своєї серцевої хвороби я захмелів, як від абсенту. Я слідкую за її прогресуванням, губи видаються мені щодня синішими, перші юнацькі прищі запалюють моє обличчя хворобливим рум’янцем. Я помру замолоду, як Луїджі Ґонзаґа чи Доменіко Савіо. Проте через свій погордливий дух я поволі перекручую свої «Вправи у благій смерті», підміняючи волосяницю поезією.

Я живу у сліпучих сутінках:

Коли настане мить,

що полум’яна кров раптово відбурлить

й перо в моїй руці надломиться зі скрипом,

...в той день вже й я не буду жить.

Я помираю не тому, що життя бридке, а тому, що у шалі своєму воно банальне й невпинно відтворює один і той самий ритуал — смерть. Покаявшись, смиренний мирянин, велемовний містик, я переконав себе, що найкращий острів — незнайдений. Той, який показується лише іноді і лише здаля, десь між Тенеріфе й Лас-Пальмас.

Оминають благословенний берег кораблі.