Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

виробами зі шкіри на Віа Монтенаполеоне в Мілані. Це велика вулиця, де продають розкішні товари. Проте, коли їй було тринадцять, стара сказала, що Біферно, можливо, і не її батько. Сеньйора та Біферно каталися разом на лижах у Кортіні, вона зламала кісточку на нозі, їй наклали гіпс, вони посварилися й він поїхав додому, до своєї дружини та дітей. І вона помстилася йому з якимось молодим французом. А коли Ренаті виповнилося десять, матінка повезла її в Мілан, щоб показати Біферно. Вони вирядилися з ніг до голови, і Сеньйора влаштувала сцену на Віа Монтенаполеоне.

— Ця стара бабера — знана скандалістка.

— Справжня пані Біферно викликала поліцію. І набагато пізніше, у Чикаґо, матінка сказала Ренаті: «Зрештою, Біферно може й не бути твоїм батьком».

— Тож ви вирушили до Парижа, щоб побачити молодого француза, який тепер став старим французом? Страшенно підло з материного боку сказати таке дівчині на порозі юності.

— Я так чи так мав у Лондоні справи. Ми зупинилися в готелі «Ріц». А потім Рената сказала, що мусить поїхати до Парижа, щоб довідатися про цього чоловіка, який, можливо, її батько, і що вона хоче з'їздити туди сама. Вона планувала повернутися за три дні. Я відвіз її до Гітроу. Рената несла велику сумку, що була розкрита. Просто згори, як чималенька пудрениця, лежала коробка з протизаплідними ковпачками.

— Навіщо вона взяла з собою контрацептиви?

— Ніколи не знаєш, коли може випасти єдиний у житті шанс.

— Це тактика, Чарлі, просто дурна тактика. Мучити чоловіка здогадками. Вона хотіла, щоб ти втратив спокій. Гадаю, насправді вона непогана, от тільки робить деякі дурниці. І ще одне, Чарлі. Я не знаю твоїх звичок, але не дозволяй їй себе заганяти. Ти протягнеш не більше року. А тепер розповідай далі про Париж.

— Ну, той чоловік був гомосексуаліст, літній, нудний і балакучий. Коли вона не повернулася до Лондона на четвертий день, я поїхав шукати її в готелі «Меріс». Вона сказала, що й досі не наважилася з ним зустрітися й ходила по крамницях, у Лувр і на шведські фільми — «Я допитлива — фільм у жовтому»[236] чи щось у цьому дусі. Той старий пам’ятав її матір і йому було приємно думати, що, можливо, у нього є донька. Але на всі запитання відповідав ухильно й сказав, що про офіційне визнання не може бути й мови. Його родина позбавила б його спадщини. Та він усе одно не був її батьком. Рената сказала, що вони зовсім не схожі. Я й сам поглянув на нього. Вона казала правду. Звісно, ми не відаємо, як діє природа. Сердита жінка з гіпсом на кісточці змушує лижника-гея зробити для неї виняток, і вони зачинають прекрасну дочку з досконалою шкірою, темними очима й бровами. Уяви собі красуню з полотен Ель Греко, яка здіймає очі до небес. От тільки Рената звертає свій благоговійний погляд не до небес: її божеством є секс.

— Що ж, я знаю, ти її любиш, — сказав Джордж. — Коли вона виставила тебе за двері, бо була з іншим хлопцем, і ти прийшов до мене в сльозах, пам’ятаєш, що я сказав? Чоловік, який ридає через дівчину, це чоловік, якого я поважаю. Ба більше, ти й досі зберіг усю свою силу.

— Напевно, я ніколи її не розтрачував.

— Ну, тоді вона при тобі. Тепер ти виходиш на фінішну пряму й тобі пора вирватися вперед. Можливо, тобі варто одружитися з Ренатою. От тільки не зомлій дорогою до мерії. Зроби все, як належить чоловікові. Інакше вона тобі ніколи не пробачить. І зробить із тебе підстаркуватого хлопчика на побігеньках. Бідолашний старенький Чарлі зі сльозливими очима йде по цигарки для своєї дружини.

* * *

Наближаючись до місця призначення, ми пролетіли над сталевою смугою вечірніх вод і приземлилися в Ла Гвардія у рудувато-брунатних променях призахідного сонця. Потім поїхали до готелю «Плаза», ув’язнені на низьких сидіннях однієї з нью-йоркських таксівок, що скидалася на фургон гицля. У ній ви почуваєтеся так, ніби когось покусали, і тепер вас, запіненого, везуть усипляти. Сказав це Ренаті, й вона, вочевидь, відчула, що я даю волю своїй уяві, щоб зіпсувати їй задоволення, й без того трохи затьмарене фактом, що ми подорожуємо як непошлюблена пара. Швейцар готелю «Плаза» допоміг їй вийти, і вона, у своїх високих чоботях, поважно пройшла під підігрітим навісом із сяючими оранжевими світильниками. Під її довгим польським замшевим пальтом, обшитим овчиною, була сукня-міні. Пальто я купив для неї у «Цепелії». Її прекрасний м’який оксамитовий капелюх, натхнений голландськими портретистами сімнадцятого століття, був зсунутий на потилицю. Обличчя, рівномірно і бездоганно біле, розширювалося донизу. Це потовщення, як у пляшкового гарбуза, було її єдиною вадою. На шиї у неї були ледь помітні кільцеподібні складки, сформовані якимсь жіночими відкладеннями. Незначна дорідність спостерігалася також на її боках та стегнах. Перший суглоб на її пальцях виявляв ті ж ознаки надмірної чуттєвості. Я йшов за нею у своєму картатому пальті, захоплюючись та розмірковуючи. Кантабіле і Стронсон одностайно визнали, що в ньому я скидався на найманого вбивцю. Та зараз я менше за все був схожий на кілера. Вітер розтріпав волосся, і на своїй лисій маківці я відчував променистий жар, що йшов від навісу. Від подмухів зимового повітря у мене розчервонівся ніс. Під очима були великі мішки. Вечірні музики у Пальмовій залі виконували свою заворожливу, чарівливу, вкрадливу музику. Я зареєстрував пана та пані Сітрин, надавши вигадану чиказьку адресу, і ми поїхали нагору ліфтом разом зі зграйкою чарівних студенток, які приїхали сюди на канікули. Вони, здавалося, поширювали довкола себе чудовий аромат незрілості, щось на кшталт запаху зелених бананів.

— Ти, звісно ж, оцінив цих милих діточок, — сказала Рената, яка знову була в чудовому гуморі. Ми йшли довжелезним коридором, устеленим золотистим килимом, на якому без кінця повторювалися чорні завитки й закарлючки, закарлючки й завитки. Ренату бавило те, як я розглядаю людей. — Ти такий уважний спостерігач.

Так, але протягом десятків років я нехтував своєю природженою манерою дивитися, своїм особистим способом це робити. І я не бачив причини, чому тепер мені не варто вдатися до цього знову. Кому яке діло?

— Але що це?! — вигукнула Рената, коли коридорний відчинив двері. — Що за кімнату вони нам дали?

— Це покої з мансардними вікнами. На самісінькій горі «Плази». Звідси відкривається найкращий у готелі краєвид.

— Минулого разу ми мали чудовий номер-люкс. Якого лисого ми робимо на горищі? Де наш люкс?

— Ох, годі, годі тобі, люба.