Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

землі, а я їх топтав і гуцав по них. І після того всього якийсь шмаркун, якийсь авдиторський пришийкобиліхвіст припиняє над нами слідство. Це так, якби він мені сказав: «Кожен засранець лізе битися! Теж мені ще, куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею». Як тільки війна скінчиться і я піду додому, я його, роззяву, десь перестріну і тоді покажу — умію я битися чи ні. Потім ще приїду сюди до Кіраліґіди і вчиню тут такий мордобій, якого ще світ не бачив: люди ховатимуться до пивниць, коли дізнаються, що я прийшов поглянути на тих кіраліґідських драбуг, на тих негідників, на ту бісову челядь.

***

У канцелярії все скінчилося дуже швидко. Якийсь фельдфебель з масними після обіду губами, з дуже поважною міною, подаючи Швейкові й Водічці папери, не проминув нагоди, щоб не виголосити їм промови. Апелюючи до їхнього військового духу, цей «васерполяк»[308] пересипав свою мову різними слівцями діалекту, як, наприклад: «marekvium», «glupi rolmopsie», «krajcová sedmina», «svifta porypaná» і «dum vám bane na mjesjnuckovy vasi gzichty»[309].

Кожного відправляли до його частини. Швейк, прощаючись з Водічкою, сказав:

— Як скінчиться війна, приходь мене відвідати. Мою особу можеш знайти щовечора з шостої години на Боїшті «Під келихом».

— Ясне діло, що прийду, — відповів Водічка. — А катавасія там якась буде?

— Там кожного дня щось буває, — запевнив Швейк. — А як буде тихо, то ми вже щось учворимо.

Друзі розійшлися, і коли вже були досить далеко один від одного, старий сапер Водічка гукнув услід Швейкові:

— То ти ж обов’язково, як я прийду, не забудь врядити там якусь вечірку з танцями.

А Швейк на це відгукнувся:

— Конче приходь, як уже та війна скінчиться!

Віддалилися ще далі один від одного, і знов за добру хвилину з-за рогу другого барака почувся голос Водічки:

— Швейку, гей, Швейку, а яке пиво «Під келихом»?

І, як відгомін, покотилася Швейкова відповідь:

— Великопоповицьке!

— А я думав, що сміхівське! — кричав здалеку сапер Водічка.

— У них там є й дівчата! — кричав Швейк.

— Отже, по війні, о шостій годині вечора! — горлав знизу Водічка.

— Приходь краще пів на сьому, бо я можу десь забаритися! — відповів Швейк.

Потім уже з великої відстані ще раз відізвався Водічка:

— А о шостій не зможеш?

— Ну, добре, прийду о шостій! — почув Водічка останні слова друга, який усе даленів і даленів.

Так розпрощався бравий вояк Швейк зі старим сапером Водічкою.

Wenn die Leute auseinander gehen,

Da sagen sie: auf Wiedersehen[310].

З МОСТУ-НА-ЛІТАВІ В НАПРЯМКУ СОКАЛЯ

Надпоручник Лукаш схвильовано ходив по канцелярії одинадцятої маршової роти. То була темна діра в бараку, відгороджена від коридору дошками. Стіл, два крісла, бляшанка з гасом і тапчан.

Перед ним стояв фельдфебель-рахівник Ванєк. Він складав списки на вояцьку платню, вів рахунки жовнірської кухні, словом, був фінансовим міністром усієї роти, проводив тут цілий Божий день і тут же спав.

Біля дверей стояв голодний піхотинець, зарослий бородою, як Крконош[311]. Це був Балоун, новий денщик надпоручника, в цивільному житті мельник десь з-під Чеського Крумлова.

— Ну й вибрали ж ви мені денщика, — говорив надпоручник Лукаш до фельдфебеля. — Дякую вам сердечно за цю милу несподіванку. Посилаю його по обід до офіцерської кухні, а він мені вже першого дня половину вижерає.

— Я розлив, пане надпоручник, — сказав тілистий велетень.

— Хай буде так. Але ти міг розлити лише юшку або підливу, а не франкфуртську печеню. А ти ж мені приніс такий шматок, що й за ніготь сховається. А куди штрудель дівся?

— Я...

— Не бреши, ти його зжер!

Надпоручник вимовив останні слова так серйозно і таким суворим тоном, що Балоун мимоволі відступив на два кроки.

— Я питав на кухні, що в нас сьогодні на обід. Була юшка з печінковими кнедликами. Куди ти подів ці кнедлики? Дорогою повитягав. Ось воно що! Потім було ще волове м’ясо з огірком. Що ти з ним зробив? Зжер і його. Два шматки франкфуртської печені, а ти приніс лише півшматка. То що? А шматочки штрудля? Куди ти його дів? Напхався, підла свиното! Кажи, куди ти дів штрудель? Кажеш, упав у болото! Ти, мерзотнику! Зможеш мені показати місце, де він лежить у болоті? Кажеш, тієї ж миті прибіг якийсь собака і, як за командою, схопив його й поніс? Ісусе Христе, я тобі так розламаю пику, що в тебе голова, як цебер, спухне. І ця свиня мені ще в очі бреше! Ти знаєш, хто тебе бачив? Ось цей фельдфебель Ванєк. Він сам прийшов до мене та й каже: «Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, ця ваша свиня Балоун жере ваш обід». Я дивлюся з вікна, а воно напихається, мовби не їло цілий тиждень. Слухайте, Sie Rechnungsfeldweb[312], невже ви не могли вибрати мені якусь іншу тварюку, а не цю морду?

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, з усієї нашої маршової роти Балоун видався мені найпоряднішим. Це такий бовдурюга, що не в силі запам’ятати жодного прийому, а дай йому гвинтівку в руки, то ще наробить якогось лиха. На останніх стрільбах холостими патронами мало не вибив ока сусідові. Я думав, що бодай хоч таку службу він може нести.

— І завжди зжирати увесь обід свого офіцера, — сказав Дукат, — так, ніби йому не вистачає його власної порції. Ну, тепер, сподіваюсь, ти вже наївся?

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, я завжди голодний, як вовк. Залишиться де в кого хліб, я і його вимінюю на цигарки, але мені й того мало. Такий я вже з пуп’янка. Здається, ніби й напхав свого кендюха аж по горло, та де там! За хвилину знов наче три дні не їв, починає мені шлунок марша грати, і глянь, а він уже, стерво, тобто шлунок, їсти хоче. Іноді думаю, що в мене вже більше нічого не влізе, коли ж ні. Лише побачу, що хтось їсть, або почую той запах, у моєму шлунку зразу немовби хто мітлою вимів. Шлунок знову починає домагатися своїх прав, і тоді я ковтав би й цвяхи. Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, я вже просив, щоб мені