Читати книгу - "Знахар, Міхал Шьмеляк"

– Генрі, я знаю, що твоя головна турбота залежить на тому, щоб вияснити сторону Якуба у всій цій справі. Але для них номер один – це Інквізитор.

– Я це знаю, Кшисю, навіть розумію. Але в нас одні лише невідомі. Хто вбив Якуба? Де Вероніка? Хто вбив журналіста? Що сталося із Зенобією? Яка твоя роль у всьому цьому? Я єбу! Голова тріщить! У всякому разі, це все виліплено, точно не з глини, я з якогось гівна. Адже Інквізитор може в будь-який час передати відео своїх вбивств на всі телестанції. Що вони тоді будуть робити?

– Стануть заперечувати, – відповів Кшисєк.

– Не вийде, ти не бачив запису, знайденого в машині Якуба. Це неможливо затушувати. Вони прийняли нераціональне рішення.

– Цей уряд приймає лише нераціональні рішення і завжди виходить після них ціленьким.

– Так, я знаю, що коли створиться медійний котел, то після виборів на посади прийдуть нові особи, які будуть говорити про те, як їхні попередники обісралися.

– І, мабуть, поліцейська натура не дозволить тобі кинути жодну з цих справ?

– А тобі це не цікаво?

– Знаєш, мені подарували друге життя, точніше, повернули перше життя, як сказав мій лікар. Я хочу зосередитись на задоволеннях та обов’язках, маю захистити диплом магістра з історії. Крім того, я можу говорити все, що хочу, але прокурор Орловський не дасть мені забути про цю справу. Мене будуть викликати, допитувати, треба буде впізнавати людей і так далі, це він мені вже обіцяв. Для мого ж блага, звичайно. А коли все закінчиться, я піду в поліцію.

– Що?  – Генрі виглядав дуже здивованим.

– Мені сподобалося це стеження, і Марек каже, що вони шукають людей з таким дипломом, як у мене, так легше потрапити до кримінальної поліції. Але немає сенсу говорити про це далеке майбутнє. Пішли на каву, тільки не кажи батькам про мої плани, вони нічого не знають про останні події.

– Слово харцера. За запрошення дякую, але мені потрібна домашня їжа і довгий сон.

– Тут можна отримати і те, і інше, і навіть щось кріпшого.

– Ага! Ледь не забув. - Генрі широко посміхнувся.  – Кася просила подзвонити їй. Приватно.

– Класно.

– Так, повір мені, це класно.

РОЗДІЛ 24

Вона сиділа за ноутбуком і не знала, що написати. Вона не подзвонить, тому що її могли відстежити, але вона повинна була щось написати. Яким би не був початковий план, якими б не були їхні наміри, вона щось відчувала до цього хлопця, вона була винна йому принаймні цього електронного листа.

У неї були до себе страшні претензії за багато речей, наприклад, за те, що занадто відкрилася тому сраному прокурору (це в ній заговорила совість), але вона не шкодувала, що лягла з Кшисєком; хоча це було частиною плану, вона зробила це із задоволенням. Мало того, вона хотіла б зробити це знову. Багато разів.

Вона хотіла написати довгого листа і все йому пояснити, дати, здебільшого, неправду, але добросовісно. Зрештою, не кожна брехня погана. Але чи варто так багато говорити? Те, що вони знали в цей момент, викликало більше питань, ніж відповідей. Хіба, нехай краще так і залишитися.

Вона одним ковтком випила склянку сидру і швидко надрукувала одне речення:

Не вір всьому, що тобі говорять.

Цілую, Вероніка

Цього мало бути достатньо.

РОЗДІЛ 25

– Алло!

– Так. Алло?

– З’єднання переривається, коли я вам телефоную. Пан Вальдемар?

– Так. Правильно.

– Чудово. Непросто зв’язатися з вами по телефону.

– Я знаю. Люди хворіють, з кожним роком все більше і більше, знаєте, багато хвороб.

– Ну, я теж з хворобою. Сина, не вдасною. Лейкемія, я написав в електронному листі, я не знаю, чи пан...

– Так, я пов'язую.

– Борису п’ятнадцять років, у нього лейкемія. Лімфобластна. Рак кісток. І ви знаєте, ми пройшли хіміотерапію та все це лікування. Син уже закінчив перший курс, зараз два дні вдома, перші дні переніс добре, тому його відпустили.

– Те, що він це добре переніс, може бути ілюзією.

– Знаю. Тому я дзвоню, щоб запитати про ту терапію.

– Це амігдаін, прошу пана. Спосіб, відомий давно. Це вітамін B17.

– Так, я знаю, я трохи читав. Але також кажуть, що він розпадається як ціанід і отруює організм.

– А хімія не отруює?

– Ну, теж.

– От бачите. Ми все ще маємо проблему із забобонами, що це шкідливо. Дійсно, реакції, які відбуваються в ракових клітинах, виробляють ціаністий водень і бензальдегід, дві дуже сильні отрути, які, на щастя, з’являються лише в цих клітинах, а не в здорових.

– Чи то, тільки в ракових?

– Так. Вони вбивають їх таким чином. Але справа не в хімії.

– А відсоток виліковності?

– Є. Великий. Якщо ви це читали, тоді знаєте.

– То я можу приїхати? Коли? Бо через два дні знову хіміотерапія.

– Хімію треба відкласти. Терапія триває три тижні. Перший етап тут, потім ви їдете додому, і починається другий етап, який триває щонайменше три місяці. При змінах у кісках треба припустити, що це займе щонайменше дев’ять місяців. До двох років. І ця хімія нам тут заважатиме. У тому сенсі, що це його послабить, чи ні?

– Тобто ця терапія повинна проводитися без використання хімікатів, бо це послаблює організм і лікування?

– Саме так. Хімія нам тут просто заважає.

– Розумію…

– Адже хіміотерапія не лікує, це повна нісенітниця, почитайте про це. Хіміотерапія викликає розвиток раку. Чому це не заборонено, питаю!

– Так. А які умови?

– Тринадцять тисяч, якщо не збільшимо дозу. Тут передбачено сто двадцять грам, половину внутрішньовенно, половину - перорально. В день прибуття до нас, або ми маємо гроші на рахунку, або готівка до рук.

– Так, я чув, що це все. І це можна почати відразу?

– Відразу.

– Це добре, це чудово. Тому що тут час грає роль.

– Якщо ми починаємо, то боятися нічого. Ми зупиняємо хворобу і питання тільки в тому, коли ми переможемо.

– Я б приїхав завтра, гаразд? Я заплатив наперед.

– Як платили, на рахунок?

– Ні, не на рахунок. Знаєте, на рахунок такі суми краще не пересилати. Відправив кур'єром. Посилка мала прибути опівдні, о дванадцятій годині.

– Ну, хвилину тому він був. Пакет у мене, але я не встиг