Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Я гмикнула – саме такого я чомусь від леді Елмор і очікувала. 

– Тоді пощастило, що зайшла саме я, так? – сказала я, всміхаючись. 

Але Арден не відобразив посмішки. За кілька кроків він опинився поряд зі мною – значно ближче, ніж було потрібно для розмови. Я зробила крок назад, впираючись у стіну спиною. 

Долоня чоловіка обхопила мене за талію, а друга – за лице. Великим пальцем Арден торкнувся моїх губ. 

– Пощастило? – запитав він повільно. Його дихання поважчало, а зіниці розширилися, крила носа різко роздувалися, наче він намагався контролювати себе. – Пощастило? Ти була останньою людиною, яку я хотів би бачити тут у цій ситуації. 

Голос його був жорстким, майже злим. Цього терпіти я вже не могла – скинула голову, розлючено вишкірившись. 

– Та як ти смієш! – прошипіла я йому в лице. Дихання Ардена збилося, а очі не відривалися від мого рота. – Я попередила тебе! Практично врятувала від нав’язаного шлюбу з якоюсь благородною, достойною леді, – я перекривила тон леді Елмор. – І це – твоя вдячність? Образа за образою?

Я спробувала відштовхнути Ардена, вибратися з його обіймів, але це виявилося зовсім непросто: він сильніше обхопив мою спину, нахиляючись до мене, майже стикаючись губами. Шепотів він так тихо, що я ледве його чула:

– Ти дійсно остання, хто мені зараз тут потрібен, – повторив він. – Бо з будь-ким іншим, з будь-якою леді чи світською левицею я міг би стримуватися. Я б не дозволив собі нічого зайвого. Але ти… 

Він підхопив пасмо мого волосся і вдихнув повітря біля шкіри. 

– Стримувати себе біля тебе й у звичайні дні – завдання непросте, а зараз це просто неможливо. Все, що є у тобі, дурманить мені голову – твій запах, твій голос, твоя хода… 

Він раптом відступив на кілька кроків. 

– Тож тікай, поки ще можеш, Марі. Зараз же. 

Двері за мною відчинилися попри замок – а Арден же навіть не відривав від мене погляду! Його сила струменіла поряд зі мною, і я її відчувала виразно, як ніколи: але зараз вона була трохи інакша, хижа і спрагла. 

Я похитала головою. 

– Нікуди я не піду. Аж поки ти мені не поясниш, що відбувається. Чому ти… чому в одну мить ти мене відштовхуєш, а в іншу – кажеш таке? 

Голова мені й справді почала паморочитися. Арден стояв, як мармурова статуя – прекрасний, досконалий і непорушний. Такий самий білий. 

Але після моїх слів щось у ньому наче зламалося. Можливо, моя злість була аж надто очевидною, та я зовсім не жалкувала – він таки завдав мені болю. Він зробив один обережний крок до мене, а тоді завмер. Після цього потягнувся до свого камзола й почав обшукувати усі кишені одна за одною. Зрештою його руки спинилися, і він зважив у руці якийсь невеликий предмет. 

А тоді простягнув його до мене на витягнутій руці. Він полетів вниз, а тоді завис на ланцюжку, розхитуючись з боку в бік, і тоді я нарешті побачила, що ж то було. Овальний медальйон, заповнений всередині зеленим туманом. 

А в ньому, переливаючись і виграючи лускою, плавав наче справжній мініатюрний дракончик. Я підійшла ближче, обережно приймаючи прикрасу. Медальйон займав третину долоні і виявився важчим, ніж я очікувала, а холодний метал майже обпік пальці. 

– Це все пояснення, яке я поки можу дати, – тихо сказав Арден. В його голосі, попри напругу, почулися звичні мені нотки: тиха ніжність, якої я не розпізнавала, аж поки вона раптом не зникла. – Зараз все дуже складно. А я мушу тебе захистити. І цей амулет – найкращий захист, що я можу тобі дати. 

Я відчувала це: медальйон аж бринів чарами, і коли я обережно вдягла його на шию, він раптом наче прикипів до шкіри, хоч все ще залишався видимим та холодним. Я збагнула якось, що відтепер забрати його в мене не вийде. Загубити – теж. 

– Але навіщо? – все ж запитала я. Амулет швидко наливався теплом від мого тіла, і тепер майже не відчувався – окрім як вагою на грудях. – Від чого ти мене захищаєш? 

Ще ніхто у всьому Кандоліні не намагався мені нашкодити. Ніхто, крім… 

– Від Стефані, звісно ж, – видихнув Арден. – Зеленої леді. 

Він знову відійшов від мене, стискаючи й розтискаючи кулаки. 

– Вона стає сильнішою щодень, і що з цим робити, я ще не знаю, – рвано видихнув він. А тоді я нарешті зрозуміла. Все стало на свої місця. 

– Це вона? – запитала я, торкаючись кінчиків пальців Ардена, що почорніли від прокляття. – Вона тобі шкодить? 

Арден кивнув, стиснувши зуби. Він висмикнув свою долоню з моєї руки, але цього разу я помітила, що зробив він це вкрай неохоче. 

– Я сподівався, що якщо ми будемо далеко від Зимового замку, вона не зрозуміє, – він торкнувся однієї з чорних смуг, що розкроїли його лице. – Але, як бачиш, я помилився. 

– В чому помилився? – запитала я з нерозумінням.

Арден вхопився за голову. 

– В усьому. Я.. вона відчуває усе через наш зв’язок, все. Знає, що вперше за багато років я по-справжньому…

Він замок, обернувшись до мене спиною. Я потягла Ардена за руку, примушуючи подивитися мені в очі. Від руху та збудження в нього на щоках навіть з’явилися дві червоні плямки, що контрастували з білизною шкіри та чорнотою проклятих вен.