Читати книгу - "Шантарам"

У її погляді читався жах.

— Пробач, будь ласка! — раптом заскиглила вона, але відразу ж узяла себе в руки.— Я навіть не поздоровкалася з тобою. Як ти живеш? Я дуже давно не бачила тебе. У тебе все гаразд?

— У мене все чудово. А що за проблема?

— Мені потрібно, щоб хтось пішов разом зі мною сьогодні о першій ночі до «Леопольда». Ти можеш? Ти підеш зі мною?

— Але ж «Леопольд» зачиняється опівночі.

— Так,— відповіла вона, знову збившись на плаксивий тон.— Але я буду в таксі поряд з рестораном. Я повинна зустрітися там з однією людиною, і я не хочу бути сама. Ти можеш супроводжувати мене?

— А чому я? Чому не Модена чи Мауриціо?

— Я тобі довіряю, Ліне. Ця зустріч буде недовгою. І я заплачу тобі п’ятсот доларів, якщо ти прийдеш. Ти згоден?

Внутрішній голос тихенько попередив мене про небезпеку. Доля воліє перемагати нас у справедливій сутичці й завжди попереджає про підступ. Але Улла була подругою Карли, і заради Карли я допоміг би їй навіть в тому разі, якби вона мені не подобалася. А Улла мені подобалася — вона була гарна, і в ній було достатньо наївності й оптимізму, щоб ставитися до неї з симпатією. Я всміхнувся їй ще раз і попросив водія зупинитися.

— Не хвилюйся. Я прийду.

Вона нахилилася до мене і поцілувала в щоку. Я виліз надвір. Уїла визирнула у вікно. Краплі дощу осіли на її довгих віях, і вона моргнула.

— Значить, я можу розраховувати на тебе?

— Я буду біля «Леопольда»,— відповів я твердо.

— Чесне слово?

— Чесне слово.

Таксі поїхало, й вона істерично гукнула:

Не підведи мене, Ліне!

Я пішов назад до туристського кварталу, думаючи про Уллу і про якісь невідомі мені махінації, якими її приятель Модена займався разом з Мауриціо. Дідьє казав, що вони заробляють непогані грошенята, проте Уллу це, здавалося, не радувало, вона була чимось налякана. А Дідьє до того ж казав щось про небезпеку. Я намагався пригадати його слова. «Великий ризик»? «Це може погано скінчитися»?

Я отямився від цих думок і побачив, що стою біля Карлиного дому. Широкі скляні двері були відчинені. Рвучкий бриз ворушив серпанкові штори на вікнах.

Дощ посилився, але мною оволодів неспокій, якого я не міг погамувати, тож я попрямував далі по вулиці. Час від часу я зупинявся під дощем, щоб звести дух. Я просто задихався від любові й бажання. Я відчував біль і гнів. Я стискав кулаки. Пригадавши італійських коханців-наркоманів у готелі Ананда, я подумав про смерть і вмирання. Вировисько хмар у мене над головою розколола блискавиця, і дощ полляв як з відра.

Я побіг. Вулиця була порожня. Я продирався крізь потік води, в якому відбивалися зиґзаґи блискавиць. Вся моя любов і вся моя самотність так зосередилися в мені, що серце моє по вінця наповнилося коханням. Я біг і біг, аж знов опинився коло Карлиного дому.

Вона підійшла до дверей. На ній була тонка біла нічна сорочка без рукавів. Вона побачила мене, наші погляди схрестилися. Вона спустилася східцями й попрямувала до мене. Вулиця здригнулася від грому, блискавиця сяйнула в її очах. Вона була в моїх обіймах.

Ми злилися в поцілунку. Наші язики звивалися і танцювали в печерах насолоди. Я взяв її на руки і поніс у дім, до покою, наповненого запахами її тіла. Ми скинули одяг, і Карла повела мене до ліжка. Ми лежали поруч, але не торкалися одне одного. Крапельки дощу на її руці мерехтіли, мов зорі у нічному небі.

Я притулився вустами до її руки. Вона прийняла моє тіло в своє, і кожен наш рух був як заклинання. Подих наш, здавалося, лунав у такт усіх молитов, які були на світі. Піт збігав струмочками в улоговини втіхи. Огорнуті єдвабним укривалом ніжності, наші спини рухалися в одвічній борні, яку починає розум, а виграє завжди тіло. Я належав їй. Вона належала мені. Моє тіло було їй колісницею, і вона скерувала її в сонце. Її тіло було річкою, а я був морем, що приймало її. І на закінчення наші губи злилися в гучному стогоні, що всотав у себе цілий світ надії і печалі,— екстаз вичавлює його з коханців, занурюючи їхні душі в блаженство.

У тиші, що заполонила нас, не було ні потреб, ні бажань, ні голоду, ні болю — нічого, крім чистої, невимовної досконалості кохання.

— Ох!

— Що таке?

— О Боже! Подивися на годинника!

— Та в чому справа?

— Мені треба бігти! — вигукнув я, надіваючи мокрий одяг.— Я домовився зустрітися з однією людиною біля «Леопольда», і в мене всього п’ять хвилин, щоб дістатися туди.

— Зараз? Ти йдеш просто зараз?

— Так, я повинен.

— Але «Леопольд» вже зачинений! — похмуро сказала вона.

— Я знаю,— відповів я, надіваючи черевики.

Черевики і одяг промокли наскрізь, але ніч була тепла. Ставши навколішки біля ліжка, я поцілував м’яку шкіру її стегна.

— Я не можу не піти. Пообіцяв.

— Це що, так важливо?

— Мені дуже шкода,— м’яко сказав я, погладивши її коси. Скільки разів я мріяв зробити це — простягнути руку і торкнутися її!

— Тоді йди,— тихо вимовила вона, дивлячись на мене так зосереджено, ніби хотіла зачарувати.— Йди.

Я побіг на Артур-Бандер-роуд через ринок. Прилавки були схожі на столи в морзі, де лежать загорнуті в саван трупи. Мої квапливі кроки відлунювали в нічній тиші, наче за мною гналися мариська. Я перетнув Артур-роуд і вибіг на Меррівезер-роуд.

На першому перехресті я звернув ліворуч, щоб оббігти затоплені вулиці. Попереду я побачив поліціянта на велосипеді. Коли я пробігав повз темний провулок, з нього виїхав ще один велосипедист в поліційній формі. Я звернув у бічну вулицю, і в кінці її з’явився поліційний джип, а за спиною я почув гуркіт ще одного джипа. Копи на велосипедах з’їхалися разом. Джип наздогнав мене, я зупинився. З нього вийшли п’ятеро, вони оточили мене. Декілька секунд стояла тиша. Вона була наповнена такою загрозою, що копи аж упивалися нею, а очі їхні світилися наче у вовків.

— У чому справа? — запитав я на маратхі.— Що вам треба?

— Сідай в джип! — гаркнув їхній командир по-англійському.

— Слухайте, я говорю на маратхі, тож ми можемо...— почав був