Читати книгу - "Подорож на край ночі"

На кожному розі кварталу дружина чутиме плітки про ще живу в людській пам'яті попередню невдалу оборудку. Але то буде трохи згодом. Поки що чоловік не знав, ні як йому жити, ні як умерти. Почасти вже ніби виступив із життя, але не спромігся остаточно відкараскатись од своїх легенів. Він випихав повітря, а воно знову верталось. Анруй, напевне, волів би махнути на все рукою, але йому ще треба було жити, жити аж до кінця. То було жорстоке завдання, і він ставивсь до нього неприязно.

— Я вже не відчуваю своїх ніг, — скаржився він. — Вони холодні по самі коліна… — Анруй хотів помацати ноги, проте не зміг.

Пити він теж уже не міг. Це був майже кінець. Подаючи відвар, я запитував себе, що вона туди намішала. Відвар тхнув недобре, але запах не доказ, сама валеріана теж погано тхне. Крім того, щоб задушити людину так, як душився Анруй, немає великої потреби сипати у трунок щось страшне. Анруй мучився, докладав неймовірних зусиль, напружував усі м'язи, що зосталися в нього під шкірою, аби й далі натужно дихати. Він боровся супроти життя з не меншою силою, ніж супроти смерти. В таких випадках це неминуче призводить до зриву. Коли природа починає не зважати на хворобу, кажуть, ніби людські можливості безмежні. За дверима господиня дослухалася до порад, які я давав чоловікові, але я знав її надто добре. Я надумав тихцем заскочити її. «Пі-пі!» — запищав я. Проте моя витівка нітрохи її не образила, вона навіть підійшла, щоб сказати мені на вухо:

— Треба, — забурмотіла вона, — переконати його вийняти штучну щелепу. Та щелепа напевне заважає йому дихати. Я б хотіла, щоб він витяг протез із рота.

— Ну то самі йому й скажіть! — порадив я. — Як на його стан, доручення було дуже делікатне.

— Ні-ні! Краще, якщо це зробите ви, — наполягала господиня. — Бо коли скажу я, він здогадається, що я знала…

— Ого! — здивувався я. — А про що?

— Уже тридцять років як він її носить, але ніколи не говорив мені про неї.

— Тоді, може, нехай залишається? — запропонував я. — Адже він уже звик дихати з нею.

— О ні, бо я собі довіку дорікатиму! — відповіла пані Анруй, і її голос збуджено забринів.

Я тихесенько знову зайшов до кімнати хворого. Анруй почув, що я повернувся, й зрадів. Насилу зводячи дух, знову заговорив, спробував навіть удати люб'язність. Запитав, як мені ведеться, чи маю я тепер практику. «Так, так», — відповідав я на ті всі запитання. Було б надто довго і надто складно для нього, якби я взявся пояснювати подробиці. Не та була мить. Сховавшись за стулкою дверей, пані Анруй знаками показувала мені, щоб я попросив його вийняти щелепу. Я нахилився до вуха хворого й півголосом порадив йому вийняти щелепу. Промах! «Я її викинув в убиральню!» — відказав він мені з іще більшим переляком в очах. Анруй, зрештою, кокетував. По цьому він іще довго хрипів.

Людина стає актором, тільки-но трапиться нагода. Анруй став актором через свою штучну щелепу, що все життя рятувала його від естетичного ґанджу.

Настала мить сповіді. Я хотів, щоб він скористався з неї й розповів, що, на його думку, сталося з його матір'ю — бабцею Анруй. Але він уже не міг відповідати. Він утікав. З рота цівкою покотилася слина. Кінець. Нема жодного способу видобувати з нього бодай слово. Я обтер йому рот і спустився вниз. Його дружина в коридорі першого поверху була невдоволена на мене через ту щелепу, немов я навмисне не хотів її витягати.

— Золота! Докторе, вона золота, я знаю! Я знаю, скільки він за неї заплатив! Тепер уже не роблять таких! — Одне слово, ціла морока. «Я зараз піднімусь і спробую ще раз», — запропонував я їй, бо страшенно збентежився. Але тепер я мусив іти разом з нею!

Цього разу Анруй не впізнавав нас. Хіба, може, здогадувавсь. Коли ми підступали до нього, він хрипів тихіше, неначе хотів почути, про що я з його дружиною розмовляємо.

На похорон я не прийшов. Розтину, якого я трохи боявся, не було. Все минулося без пригод. Проте це не завадило нам обом, мені та вдові Анруй, розсваритися через щелепу.

Молодь завжди квапиться кохати, так поспішає вхопити те, що їй нібито дано для насолоди, що, по суті, ніколи не придивляється до своїх почувань. Молодь — немов подорожні, яким кортить з'їсти все, що їм пропонують у буфеті, між двома свистками паровика. А якщо молоді ще й підсунуть кілька куплетів, які сприятимуть зляганню, цього досить, усі будуть щасливісінькі. Молодь дуже легко задовольнити, хоча вона й сама тішиться досхочу!

Уся молодість проминає на осяйному пляжі, на березі біля води, де всі жінки здаються нарешті вільними, де вони такі гарні, що навіть не мають потреби в брехні наших мрій.

Зате коли надходить зима, то, звичайно, повертатися дуже тяжко, тяжко признатися собі, що вже кінець, тяжко сказати собі правду. Залишаєшся серед холоду з тягарем літ, а однак сподіваєшся. Річ зрозуміла.

Адже людина ница. І не треба нікому докоряти. Передусім тішитись і бути щасливим — таке моє гасло. А згодом, коли починаєш ховатися від людей, це означає, що ти боїшся тішитись разом з ними. Це справжня хвороба. Годилося б дізнатись, чого людина так уперто не хоче лікуватися від самотности. Ще один чолов'яга, капрал, з яким я у воєнні роки здибався був у шпиталі, вряди-годи розповідав мені про такі почування. Який жаль, що я більше ніколи його не бачив! «Земля мертва! — тлумачив мені капрал. — Нема нічого, крім хробачні, що нас точить, хробачні на гидкому велетенському трупі, хробачні, що ввесь час пожирає його нутрощі й живиться трутизною… З нами нічого не вдієш. Ми гнилі від народження, авжеж!»

Але це не завадило тому, що одного вечора його притьмом повели під бастіони, тобто цей мрійник був іще придатний для розстрілу. Його повели аж два поліцаї, один як жердина, другий коротун. Я добре пам'ятаю ту подію. У військовому трибуналі казали, ніби то анархіст.

Коли згадуєш минувшину, з'являється бажання знову почути слова, що