Читати книгу - "Чвара королів"

свиноматок юрмилося безліч дрібних паців. Неподалік маленька дівчинка, зовсім гола під дощем, смикала моркву з грядки, а двоє жінок зв’язували свиню на забій. Льоха верещала тонко та відчайдушно, мало не по-людськи. Четові хорти люто гавкали у відповідь, хрипіли та смикали налигачі, скільки б їх не кляв їхній псяр, а двійко Крастерових собак відповідали тим самим. Побачивши Привида, дехто з собак замовк та хутко утік, а інші стали припадати до землі та гарчати. Лютововк не звернув на них уваги — так само, як і Джон.

«Гаразд, хоч три десятки з нас пересплять у теплі та суші» — подумав Джон, роздивляючись хату. — «Може, десятків зо п’ять.» Для двох сотень помешкання було вочевидь малувате; більшості доведеться лишитися ззовні. Але де їх покласти? Дощ перетворив половину двору на калюжі по кісточки завглибшки, а решту — на липку грязюку. От вам і ще одна паскудна нічка.

Князь-воєвода довірив свого коня Скорботному Едові. Коли Джон спішився, той саме вичищав грязюку з кінських копит.

— Пан Мормонт у хаті, — оголосив він. — Казав, щоб ти йшов до нього. А вовка залиш ззовні, бо він на вид такий голодний, що й котрогось із Крастерових дітей зжере. Та по правді, я сам такий голодний, що теж би котрогось із його дітей зжер, аби їх подали гарячими. Ти йди, я про твого коня подбаю. Там усередині, мабуть, тепло і сухо… ой, не кажи, мене ж бо не покликали.

Він вишкрябав блямбу вогкої грязюки з-під кінської підкови.

— Ти ба, грязюка зовсім як лайно, еге ж? Може, цей увесь пагорб складено з Крастерового лайна?

Джон всміхнувся.

— Хтозна. Я чув, він тут довгенько сидить.

— От втішив, дякую. Іди вже до Старого Ведмедя.

— Привиде, сидіти, — наказав Джон.

Замість дверей при вході до Крастерового Дитинця висіли дві запони з оленячої шкури. Джон пропхався між ними, схиливши голову перед низьким одвірком. Всередині знайшлося тузнів зо два найголовніших розвідників, що грілися навколо вогнища, розкладеного у ямі посеред земляної підлоги, стікаючи водою з чобіт у калюжі. У хаті смерділо болотниною, кізяками та мокрою псиною. У повітрі висіла завіса диму, та все одно воно лишалося вогким. Крізь дірку-димар у стелі протікав дощ. Уся хата являла з себе одне велике помешкання з влаштованим угорі помостом для спання, на який вели дві сучкуваті драбини.

Джон згадав, як почувався того дня, коли вони вирушали зі Стіни: хвилювався, наче дівчина у шлюбну ніч, але палав бажанням побачити таємниці та дива за кожним новим обрієм. «Ну ось воно, одне з тих див» — сказав він собі, роздивляючись вбоге, брудне, смердюче житло. Ядучий дим вичавлював сльози. — «Шкода, Пип і Ропух не бачать, яку розкіш втрачають.»

Єдиний, хто сидів коло вогню на власному стільці, був Крастер. Навіть князь-воєвода Мормонт мусив тіснитися на загальній лаві, слухаючи бурмотіння свого крука з плеча. Позаду стояв Ярман Парогач, в якого з поплямованої кольчуги та лискучої мокрої шкіри каптана стікала вода; поруч з ним тупцював Торен Рідколіс у важкому панцирі покійного пана Яремії та його кожусі, облямованому соболем.

Крастер, вдягнений у овечу кацавейку та накинутий на плечі кожух зі зшитих докупи шкур, виглядав доволі вбого проти гостей. Втім, на одному дебелому зап’ястку він мав товсте кільце, що виблискувало золотом. З виду господар дому був чолов’яга кремезний та міцний, хоча вже в літах: грива його сивого волосся потроху вицвітала з сірого до білого. Від приплюснутого носа та викривлених донизу вуст обличчя його здавалося лихим та жорстоким; одного вуха бракувало. «Ось він який, справжній дичак.» Джон згадав казки Старої Мамки про свавільних дикунів, що цмулять кров з людських черепів. Натомість Крастер сьорбав ріденьке жовте пиво з вищербленого кам’яного кухля. «Мабуть, не ті казки слухав.»

— Не бачив я вашого Бенджена Старка вже зо три роки, — саме казав він Мормонтові. — Та й правду кажучи, нітрохи за ним не сумую.

Між лавами тинялося з півдесятка чорних цуциків та двійко поросят. Жінки у грубо зшитих оленячих шкурах розносили роги пива, порали вогонь, кришили до казана моркву та цибулю.

— Він мав тут проходити минулого року, — мовив Торен Рідколіс.

Якийсь собака підсунувся понюхати навколо його ніг. Розвідник дав йому копняка, і пес зі скавучанням забрався геть.

Воєвода Мормонт додав:

— Бен шукав пана Веймара Ройса, який зник разом з Гаредом та молодим Вілом.

— Еге ж, пам’ятаю оту трійцю. Панич був не старший, приміром, за те цуценя. Соболиний кожух, чорна криця і забагато пихи, щоб спати під моїм дахом. Та жінки мої все одно на нього заглядалися, мов ті корови.

Він примружився на найближчу з жінок.

— Гаред казав, що вони женуться за наскочниками. А я йому: з таким шмаркачем на чолі моліться, щоб не нагнали. Гаред, як на гайворона, нічогенький був чолов’яга. Вух мав менше за мене. Зима їх відкусила — так само, як мені.

Крастер засміявся.

— А тепер я чую, що в нього вже й голови нема. Теж зима відкусила, ге?

Джон згадав віяло червоної крові на білому снігу і копняка, що його дав голові мерця Теон Грейджой. Страта утікача. А на зворотньому шляху до Зимосічі Джон та Робб поїхали наввипередки і знайшли шість лютововчат у снігу. Не менше як тисячу років тому.

— Коли пан Веймар од вас пішов, то куди попрямував?

Крастер здвигнув плечима.

— Ото мені робити більше нічого, як видивлятися, куди гайворонів лихо несе.

Він хильнув пива і відставив кухля.

— Відколи я востаннє куштував південське вино, вже й ведмеді встигли виспатися. Вина б мені трохи не завадило. І нову сокиру. Моя вже геть не кусається, а мені так не можна — мушу жінок захищати.

Він озирнувся на своїх заклопотаних дружин.

— Вас тут мало, живете наодинці, — зазначив Мормонт. — Якщо хочете, дам вам супровід на південь до Стіни.

Крукові, здається, думка сподобалася.

— До Стіни! — заверещав він, розпушуючи чорне пір’я, наче високий комір позаду Мормонтової голови.

Хазяїн дому зловісно вишкірився, показавши повен рот зламаних бурих зубів.

— І яке ж нам знайдеться при вас місце — у кухні на побігеньках? Е ні, тут ми вільні. Крастер не служить жодній живій душі.

— Не ті зараз часи, щоб жити одинаком у пущі. Здіймаються холодні віхоли.

— Нехай. Я тут корені глибоченько пустив. — Крастер вхопив жінку, що