Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Чвара королів 📚 - Українською

Читати книгу - "Чвара королів"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чвара королів" автора Джордж Мартін. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 111 112 113 ... 296
Перейти на сторінку:
йшла була мимо, за руку. — Ану скажи йому, дружино. Скажи панові гайворону, як ми щасливо живемо.

Жінка облизнула губи.

— Тут наш дім. Крастер нас береже. Краще вмерти вільними, ніж жити в неволі.

— Неволі, — пробурмотів крук.

Мормонт нахилився уперед.

— Ми проминули кілька сіл, і усі до одного були покинуті. Ви — перші живі душі, яких ми побачили, відколи виступили зі Стіни. Люди десь зникли — вмерли, втекли, втрапили у полон, не знаю. А разом з ними і тварини. Геть нічого не лишилося. А раніше ми знайшли тіла двох розвідників Бена Старка за десяток верст від Стіни. Бліді, холодні, з чорними руками та ногами, ранами без крові. Ми відвезли їх до замку Чорного, а вони повстали уночі й почали вбивати. Один убив пана Яремію Рикера, другий прийшов по мене. Гадаю, вони дещо пам’ятали з того часу, коли жили, та людського милосердя в них вже не лишилося ані краплі.

Жінка відкрила рота — вологу рожеву печерку — та Крастер лише пирхнув.

— Ми тут такого лиха не знаємо… і я просив би вас не оповідати злих казок під моїм дахом. Я побожна людина, і боги мене бережуть. Якщо тут з’являться мертв’яки, я вже якось та зумію порозганяти їх по могилах. Утім, нова гостра сокира мені б не завадила. — Він прогнав жінку геть, ляснувши її по стегні й заволавши. — Ще пива, притьмом!

— Гаразд, облишмо мертвих, — мовив Ярман Парогач, — а як щодо живих, мосьпане? Як там ся має ваш король?

— Кор-роль! — заверещав Мормонтів крук. — Кор-роль, кор-роль, кор-роль.

— Отой Манс Розбишака? — Крастер плюнув у вогонь. — Король-за-Стіною… На якого лиха вільному народові здалися королі?

Він обернув примружене око на Мормонта.

— Якби я схотів, я б вам такого розказав про Розбишаку та його оборудки. Оті порожні села — то його рук справа. Тут би ви теж нікого не знайшли, якби я слухав його дурниці. Він мені надсилає гінця і каже, що я мушу кинути власне обійстя та йти цілувати йому ноги. Я відіслав того гінця назад, а язика його собі лишив. Онде він до стіни прибитий.

Він тицьнув пальцем.

— Може, я б вам розказав, де шукати Манса Розбишаку. Якби схотів. — Ще одна бура усмішка. — Та часу маємо досхочу. Ви ж, мабуть, захочете переспати під моїм дахом і зжерти усіх моїх паців.

— Дах над головою був би дуже доречний, ласкавий пане, — мовив Мормонт. — Шлях був тяжкий, ще й дуже мокрий.

— То перебудьте тут одну ніч. На більше моєї любові до вас, гайворонів, не стане. На помості спатиму я та моя чадь, а ви забирайте собі підлогу. З харчу знайдеться м’яса та пива на двадцять душ, не більше. Решта чорних ґав хай дзьобає, що сама собі знає.

— Ми веземо свій припас, пане мій, — відповів Старий Ведмідь. — Радо розділимо з вами харч та вино.

Крастер витер слинявого рота волохатим тилом долоні.

— Від твого вина я не відмовлюся, пане гайвороне, оце вже ні. І ще одне. Хтось зачепить моїх дружин бодай пальцем — втратить руку.

— Ваш дах, ваш закон, — відказав Торен Рідколіс, а воєвода Мормонт рвучко кивнув, хоча задоволеним не здавався.

— То й гаразд, вирішили, — пробурчав Крастер. — Хтось із вас уміє накреслити мапу?

— Сем Тарлі вміє, — виліз наперед Джон Сніговій. — Він любить мапи.

Мормонт підманив його до себе.

— То як поїсть, хай іде сюди з пером та пергаменом. І Толета теж знайди, хай принесе мою сокиру. Буде подарунок від гостей господареві.

— Це ще хто такий? — спитав Крастер, перш ніж Джон пішов. — З лиця схожий на Старка.

— Мій шафар та зброєносець, Джон Сніговій.

— Байстрюк, еге ж?

Крастер роздивився Джона знизу догори.

— Якщо чоловік бажає взяти жінку до ліжка, хай бере її за дружину. Я іншого способу не визнаю.

Він махнув на Джона рукою, проганяючи.

— Біжи, виконуй службу, байстрюче. Дивись мені, щоб сокира була добра та гостра. Поганій криці в мене робити нічого.

Джон Сніговій сухо вклонився та пішов. Пан Отин Вивір саме заходив до дверей, і вони трохи не зіткнулися під шкурами. Знадвору дощ наче трохи стишився. По всьому дворі стояли намети, а під деревами Джон бачив ще.

Скорботний Ед саме годував коней.

— Сокиру дичакові? А чого ж! — Він вказав на Мормонтову зброю — бойову сокиру з коротким держаком і золотим плетивом на чорному сталевому лезі. — Він її назад віддасть, от присягаюся. Зажене просто у череп Старому Ведмедеві. Чого б не віддати йому заразом усі наші сокири, га? Бо вони ж так брязкають і торохтять, як ми їдемо. А без них буде скоріше — просто до порога пекла. Цікаво, у пеклі дощ буває? Може, Крастер замість сокири уподобає гарного бриля?

Джон усміхнувся.

— Та ні, він хоче сокиру. А ще вина.

— Овва, Старий Ведмідь ще кумекає. Як добряче напоїти дичака, то може, коли спробує вбити, поцілить тільки вухо. Вух у мене два, але ж голова тільки одна.

— Рідколіс каже, що Крастер дружить з Вартою.

— А чи знаєш ти різницю між дичаком, що дружить з Вартою, і тим, що не дружить? — запитав жовчний зброєносець. — Вороги лишають наші тіла на поталу гайворонню та вовкам. А друзі десь прикопують потай, щоб ніхто не знайшов. Цікаво, чи довго на тій брамі висить ведмежа голова, і чия там висіла, поки Крастер не почув удалині наш гармидер?

Ед, вагаючись, роздивився сокиру. Його довгим похмурим обличчям стікав дощ.

— А чи там сухо всередині?

— Сухіше, ніж тут.

— Якщо я там сховаюся не надто близько до вогню, то може, мене до ранку й не знайдуть. Тих, що під дахом, він уб’є першими, та хоча б вдасться померти сухим.

Джон не міг стримати реготу.

— Крастер один, а нас дві сотні. Чомусь мені здається, що він нікого не чіпатиме.

— Ти мене підбадьорив, — відповів Ед украй замогильним голосом. — Окрім того, смерть від доброї гострої сокири можна вважати за щастя. Геть не хочу, щоб мене, приміром, вбили буздуганом. Колись бачив, як одному чолов’язі влучили по лобі буздуганом. Навіть і шкіри не розпанахали, але так потрощили, що голова

1 ... 111 112 113 ... 296
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чвара королів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чвара королів"