Читати книгу - "Дотик"

За ним плентався великий собака породи, яка була нещодавно виведена для того, щоб пасти і охороняти велику рогату худобу: поцяткована сіро-блакитна шерсть і чорна голова з виступаючим лобом. Жовті очі тварини були напружені, уважні та трохи зловісні. Наче він знав, що має поводитися пристойно, але якийсь примітивний, глибоко прихований інстинкт прагнув учепитися комусь у горлянку.

Сем перевірив матеріали, які приготувала йому Теодора, схвально кивнув і видобув паяльну лампу з сумки для інструментів.

— Дякую, міс Джей, усе в ажурі, — мовив він і почав наповнювати резервуар лампи спиртом.

Стало ясно, що вони йому більше не потрібні. Теодора пішла назад у будинок, а Джейд, ідучи за нею, озирнулася. Але Сем О’Доннел не дивився їм услід — він і досі готував до роботи свою паяльну лампу.

«Ні, — зітхнула Джейд. — Мабуть, це не Сем О’Доннел».

Цілий тиждень вона рискала містом, побувавши і в китайському кварталі, і в пагодовому містечку Суня, розмовляла з усіма, кого зустрічала, навіть тоді, коли дехто з білих та китайців не бажав з нею розмовляти. Преподобний містер Вілкінс, ЯКОГО вона застала за прибиранням та причепурюванням олтаря, добре знав Джейд як опікунку Анни, яка завжди стояла біля церкви Святого Андрія і чекала, поки скінчиться служба. Він з радістю обговорив з нею тему спокусника Анни, але нічого конкретного сказати не міг. А про Сема О’Доннела він завважив таке:

— Гарний хлопець, завжди приходить на вечірню службу, а не на ранкову. Незважаючи на його дії, коли були звільнені шахтарі, однаково він — гарний хлопець. Колись він був стригалем, а вони завжди були найбільш войовничими членами профспілок, Джейд.

— А ви думаєте, якщо він ходить на вечірню службу, то він уже гарний хлопець? — спитала Джейд, приязним тоном компенсуючи досить безтактне запитання.

— Ні, зовсім не тому, — відповів священик. — Просто Сем — добра людина. У моєму домі сталося нашестя пацюків відразу ж після того, як звільнили частину міських працівників, а він вивів їх за два дні. І відтоді ми не бачили жодного пацюка. Він виконує у Кінросі корисну функцію, бо береться за ті випадкові роботи, на які навіть китайців важко знайти. Я без образи, Джейд. Китайці люблять постійну роботу.

— Я розумію, містере Вілкінс. Дякую, — відказала вона.

Але навіть після цього вона підозріло приглядалася до Сема, коли він обробляв фасад будинку Теодори, працюючи так старанно, що Джейд здивувалася — чому це деякі шахтарі називали його лінивим. «Можливо, — подумала вона, — його цілком влаштовувала платня, яку він отримував на шахті, але під землю спускатися він не надто полюбляв? Тому після того, як профспілковий діяч Бід-як-там-його-звати поїхав до Сіднея, Сем знайшов у Кінросі нішу, яку ніхто до нього не хотів займати. Він працював на свіжому повітрі, поруч увесь час був собака, і, якщо вірити Теодорі, він харчувався краще, аніж зазвичай харчувалися бездомні. Навіть собаці перепадало трохи жил та кісток від місцевого м’ясника. Звісно, можна було назвати вадою те, що він інколи міг несподівано гукнути і сказати, що йому треба терміново заскочити на пару годин до місіс Мерфі чи місіс Сміт, щоб виконати якусь роботу, але він завжди повертався. І він не брехав».

Джейд слідкувала за ним і бачила, що Сем і справді ходив туди, куди казав, — допомогти жінкам. Звісно, його відсутність давалася взнаки на виконанні ремонту для Теодори, але вона, здається, не мала нічого проти.

Джейд швидко звикла до присутності Сема, коли він спирався на підвіконник кухонного вікна і сьорбав чай з емальованої кружки та хрумкав тістечками, що їх спекла для нього Теодора; на обід він брав іще одну чашку чаю, два величезні бутерброди з сиром та маслом і з’їдав їх у тіні під деревом на Теодориному подвір’ї. Наприкінці кожного дня Теодора винагороджувала його буханцем свого пишного і смачнючого хліба, і Сем, несучи в руках сумку з інструментами, вирушав додому, до дамби, яка знаходилася на відстані в п’ять миль; позаду чимчикував собака.

Повертаючись до Кінрос-гаусу після своєї відпустки у вагончику канатної дороги, Джейд подумала, що ані Сем, ані хтось інший не дав їй підстав запідозрити себе — ані словом, ані поглядом, ані дією.

Так би ніхто й ніколи ні про що не дізнався, якби не Джим Самерс, який з кожним роком ставав дедалі дратівливішим та похмурішим. Усі знали, що його домашнє життя склалося вкрай нещасливо, що Меґґі Самерс дійшла до стану, близького до слабоумства; інколи вона не впізнавала Джима, інколи — впізнавала і накидалася на нього, дряпаючись і кусаючись. Самерс також знав про те, що Александр дедалі менше цінував його послуги, особливо після того, як з’явився Лі. Після втечі Лі Александр згадав про існування вірного Самерса і позвав його разом у дорогу, коли Рубі відмовилася з ним їхати. Але Самерсу теж довелося відмовитися, бо він не міг просто так полишити Меґґі, інакше її довелося б помістити у притулок для психічно хворих, а на це бідолаха не міг наважитися. Її життя являло собою низку розчарувань, і, хоча Александр і наполягав на тому, що Меґґі однаково вже нічого не усвідомлює і не розуміє, Джим добре пам’ятав той страшний притулок у Парижі, куди вони з матір’ю їздили провідувати її слабоумну сестру. Коли Самерс уперся на своєму, Александр був явно невдоволений.

Коли саме її підозри перекинулися з Сема О’Доннела на Джима Самерса, Джейд точно не пам’ятала, просто низка певних подій вказала на його провину. Першою стала його спроба зґвалтувати її другу наймолодшу сестру, Квітку Персика, за якою вона його й застукала; саме завдяки втручанню Джейд її сестра зберегла цнотливість. Другою обставиною стало те, що Джейд помітила погляд, яким він супроводжував Елізабет, коли та гуляла в саду. А третьою обставиною була та ненависть, з якою Самерс дивився на Джейд за те, що вона завадила йому порозважатися з її сестрою — Квіткою Персика. А четверта подія була ось яка: підсаджуючи Нелл на норовисту конячку, він