Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

— Так, так, отче–декане! Я старався о подібну посаду, але мене не приймали поляки, оскільки я всюди, де лише міг, декларував своє русинство, і довго теж не приймав мене святоюрський клір. Врешті я взяв для себе те, що далося в руки. Мусив узяти… І ступив на перший щабель традиційно–руської ієрархічної драбини: син священика перепхався через гімназію на богословіє, став зятем у священницькій родині, висвятився, а далі — отець–ієрей, отець–совітник, отець–декан, — і множаться в нас попівські сім'ї швидше, ніж число парохій… А в розвинутих суспільствах здібні люди захоплюють ієрархію урядничу, військову, банківську, купецьку, мистецьку, наукову, політичну! У русинів же, як кажуть поляки, tylko popi i chlopi…[131]

— Ой, Іване, Іване… — перейшов на фамільярний тон отець Кирило: — Але ти в чомусь маєш рацію… Десь–то народи пишаються Гердером, Шафариком, Ганкою, Караджичем, а в нас усе — попове… Та якщо не маємо для просвітницької діяльності іншого стану, лише клір, то використовуймо те, що в нас є. Маркіян не скаржився, що став священиком, а ти, його найближчий приятель…

— Ми не знаємо, ким став би Маркіян, якби жив. Та запевняю вас: не сидів би він довіку в Новосілках… Я вам признаюся, отче–декане, мушу це зробити, бо майбутня моя доля — то й доля вашої дитини… Я послав директорові департаменту духовних справ Росії прохання прийняти мене на посаду професора слов'янської кафедри в Київському або Харківському університеті. І подав для засвідчення своїх наукових можливостей коментар до піснетвору про похід Ігоря на половців…

— Ого! Дай–то Боже… Але ж ти там змоскалишся!

— Тут москаляться, а там, у московському середовищі, виростають Срезневський, Максимович, Костомаров, зрештою — Шевченко!

— Та я не перечу, ні… Ти маєш великий талант!

— Талант, якщо він є, не моя заслуга. Але розвивати його, керувати ним, спрямовувати на добро — мій обов'язок.

Після престольної відправи обідали в плебанії — без званих гостей. Ощасливлений родинним затишком отець–декан не шкодував собі вина, він хмелів і з любов'ю поглядав на свою єдину доню, переводив вряди–годи сповнений поваги погляд на зятя й крадькома втирав щиколотком вказівного пальця сльозу розчулення, коли в його поле зору входила найщасливіша в світі бабуся з внучком на колінах.

Амалія, як завше, була мовчазна: покірність всевладно панувала над нею, вона рівносильно підкорялася почуттю материнського щастя, буденним клопотам, тривогам перед бідністю й рожевим мріям на достаток — усе це разом становило опору її існування, й ніщо не могло збити Амалію з путівця самопосвяти для сім'ї: вона однаково готова була до найгіршого і до найкращого, жодна біда не порушила б врівноваженості, й велике щастя не вивело б її теж із звичного стану жертовності; поза сім'єю вона не знала світу — сім'я була для неї кров'ю, диханням, сльозою, усмішкою, — тож коли батько після довгих вагань, все позираючи то на дочку, то на зятя, сказав урешті з гордістю: «А нашому Іванові світиться професорська кар'єра, і де б ви гадали — в самому Києві, що скажеш на це, доню?», Амалія підвела на Йвана сповнені найглибшої поваги очі й тихо мовила:

— Я буду завше там, де він.

Боляче тьохнуло в грудях Вагилевича від цих слів, якраз у тому куточку серця тьохнуло, де заховалась, мов личинка шовкопряда в коконі, пам'ять про жінку, яку називав Юлією, а хто вона, де вона, котра вона — не відав, знав тільки, що то справжнє кохання заснувалося плетивом найтонших шовкових волокон, і чув, як дозріває, стукотить, прогризається з кокона метелик, й боявся того менту, коли нарешті вилетить, і він упізнає, хто ж то приходив до нього в ті шалені ночі, — і що тоді трапиться з Амалією, з Орестиком, які того метелика і не побачать, бо не їхній він, а в серці навіки на місці кокона залишиться порожнеча, якої Амалія своєю покірною відданістю й потрібною Іванові любов'ю ніколи заповнити не зможе.

Вагилевич затулив долонями обличчя і так сидів за столом, прислухаючись до невпинного стукоту метелика в коконі, а перед очима постала палка коханка Юлія з обличчям Анелі, й рівночасно крізь пальці побачив він тихі очі Амалії — як найдошкульніший докір за невільний гріх.

Втім до їдальні увірвалася сільська жінка з побілілими від страху очима, вона кричала:

— Панотче, панотченьку, там, там… — показувала на вікно рукою, — привезли вбитих, багато вбитих!

…Депешу з Кракова про дату повстання в Галичині було перехоплено в Бродах, презеса Союзу польського народу Сєраковського заарештовано; Теофіл Висьньовський, від–поручик Едварда Дембовського, наказав воєводським та повітовим керівникам Союзу розпочати рокош в маєтку Генріха Мангольда на Самбірщині.

Почувши тривожне бамкання дзвонів, Сухоровський з балагулами поквапилися до волосної мандатарії; не був то звичайний святковий дзвін: з усіх кінців Великої Горожанин і з сіл сусідніх збігалися до майдану люди з вилами, косами й сокирами — видно було, що на цей сигнал чекали тут давно.

Ребелія розпочалася так, як і уявляв собі молодий утопіст Дембовський: селяни потенційно готові до виступу, агітувати їх не потрібно — тільки сповістити, бо вже несила їм терпіти панщину й голод; на перший поклик сільських офіціалістів самі вийдуть воювати за незалежну Польщу, й станеться це одночасно по всіх воєводствах, повітах і волостях, — та жменька австрійського війська, що дислокується в Галичині, не зможе встояти перед посполитим рушенням, а може статися й таке, що якісь частини перейдуть на бік повсталих.

Так думав Дембовський, і так воно, на перший погляд, і сталося: по всій Галіції, від Кракова до Львова, в один день обступили мужики мандатарії й домініальні будинки, — не знав керівник повстання лише одного: не проти цісаря, а за нього — найяснішого батька — повстануть руські й польські селяни, давно зневірені в справедливості ідеї польського рісорджименто.[132]

І ось на Стрітення у Великій Горожанні звідусіль збігаються мужики з домашнім знаряддям праці в руках; перед будинком мандатарії стоїть трибуна, пан Мангольд у такому, як завше, різнокольоровому вбранні виходить з канцелярії, запрошує до себе сільських війтів, наказує їм прислати до Великої Горожанин фіри з оброком на три дні; війти розходяться, а горожанський — Мартин Кухар — щодуху чимчикує до Дроговижа, щоб дати знати військовій команді про бунт;

Мангольд виходить на трибуну й розповідає людям притчу про три зерна пшениці й жменю