Читати книгу - "Яса. Том 2"

за сусідського парубка Охріма — сина багатого чумака. Той син був трохи недолугий, тонкошиїй, слабосилий, говорив писклявим голосом, мав лестиву вдачу — колінкував перед дужчим за себе, а приходив ще дужчий — він при ньому починав кпити з недавнього покровителя й благодійника, одначе запопадливо брався до господарства, спав і бачив себе господарем. Як їхали молоді з церкви, Сірко пролетів повз весільний поїзд на баскому коні — тільки він один у Мерефі мав такого коня, перського румака, а повесні, коли Охрім з батьком поволоклися чумацькою валкою в Придністров’я по крейду, зустрів у лісі Одарку, й згадали вони колишнє, й ще кілька разів вибігала юна малжонка в лісистий байрак до сміливого козака, й народився потім у неї хлопчик, якого Охрім нарік Полікарпом, а більше в Охріма дітей не було. А козак Іван на той час уже назнав дівчину Софію. Видивився чудотворну красу під лахміттям. Вона чимось нагадувала діву Марію з ікони — кругле личко, тонкі дугасті брови, точене підборіддя. Риси її обличчя були тонкі й ніжні, а очі дивилися сумовито, зачаєно, ніби бачили щось таке, чого не бачили інші. Софію Сірко знав з дитинства. Вдова Шовкова жила по сусідству з Сірками й мала четверо дітей. Троє старших — хлопці, найменша — дівчинка. Всього багатства у вдови — її прізвище, хлопці рано розбрелися по наймах, Софія залишилась при матері, пасла людям гуси й допомагала вдома по господарству. Вона пасла гуси й Сіркам, і росла дівчинка дуже повільно. Принаймні так здавалося чорновусому козакові Іванові, який іноді приїздив навідати домівку й не забував виказати те своє спостереження довгоногому дівчаті у лихій сорочині: «А ти, Сонько, за цей рік нітрохи не виросла». І не знав чорновусий, гордочолий козак, як тяжко ранять ті слова дівча, не знав, що воно, чорне, мале, нужденне, давно по — дитячому й не по — дитячому закохалося в нього й тяжко переживає те своє кохання, а ще тяжче — його кпини. Адже малій здавалося, що вона закохалася в місяць або в степовий вітер. Вона згоряла з сорому, вона ридала ночами з любові. (Про все це, вже мужньою жоною, розказувала з ніжною сумовитістю, лежачи в гарячій постелі на мужевій руці). А місяць заходив за темну хмару, а тоді сходив і казав: «А ти, мала, так — таки й не підросла». І насипав їй у пригорщу гостинців — медяників і золочених горіхів. Її ображали ті гостинці, вона знову плакала, а таки медяники поїла й горіхи теж, а двійко заховала і вже показала Іванові після весілля. Тяжко вона пережила поголос про Івана та Одарку, рана від того залишилась на все життя.

А Іван, від’їхавши одного разу з дому, вловив себе в дорозі на тому, що думає не про Одарку, а про чорняву дівчинку… ба дівчину, вродливу дівчину Софію. Й ту думку не вивіяли пронизливі степові вітри й не вибив з голови дзвін шабель і гуркіт пострілів. Й повернувся козак додому раніше, ніж планував напочатку. Софія вже гуси не пасла. І він шукав усіляких зачіпок, аби заникнути на подвір’я до вдови. Зажартовував з Софією, а вона поглядала на нього дикувато й зачаєно. Він намагався вловити в її чорних таємничих очах якийсь знак приязні, вловлював і не вловлював і почував, що кохає. Як ставили повесні теслі Сіркові рублену хату над ставом, то на його прохання й за його плату поміняли нижні гнилі вінки і трухляві ощепини у вдовиній хаті і вставили двоє вікон зі справжніми шибками, а не з бичачими пузирями, а з усякого паліччя стулили хлівець, ще й обгородили подвір’я. Вдова відробляла на Сірковому обійсті. Іноді їй допомагала й Софія. Траплялося, Сірко зачіпав дівча жартом, а воно й далі дикувато поглядало на нього і втікало. А одного разу злазила Софія по драбині з вишок, драбина похитнулася, й він упіймав її на руки. Упіймав, і притулив до себе, й опустив на м’яке сіно, й опустився сам. Дівча подивилося на нього тим — таки сумовитим таємничим поглядом і прорекло: «Силою криницю копати — води не пити». По тому Сірко й не сподівався, що дівчина піде за нього, проте запитав у її матері, чи віддасть за нього дочку, вона покликала Софію, а та враз спаленіла й сказала: «Піду». І так сяйнула очима, що для нього перекрутився і одмінився увесь світ. Зараз він не міг пригадати ту мить і подумав: колишнє пригадати неможливо, воно тільки іноді пролітає крізь серце, неначе іскра, й тоді щось здригається в пам’яті, але тієї іскри вже немає, і намагатися завернути її — марнота з марнот.

З роками вони прилітають рідше й рідше, та й зрозуміло: те вогнище вже погасло. Кожен мав вогнище, і всі вони згасають. Земля — це кладовище людських споминів.

За весільними подарунками їздили вони з Софією в Харків, летіли у легкій колясці й по дорозі обігнали Одарку з Охрімом, котрі волоклися на той же ярмарок волами на возі, везли крейду. На весіллі дзвеніли три пари музик, золотом заливалися сережки — дзвіночки у вухах молодої, а погляд її був сумовитий і задивлений кудись у далеч.

Чомусь йому ніколи не сняться ті дні, не сниться Софія під сонцем і він поруч неї. Вона була тоді така ніжна, мовби зіткана з весняного марева, і здавалося йому, залишиться такою навіки.

Поселилися вони в рубленій хаті на горі, ставочок на той час уже почав обростати осокою, а по схилу трепетали на вітрі листячком молоденькі яблуньки.

Софія кохала чоловіка, й гаряче тулилася до нього ночами, й кружляла за ним поглядом удень. Одначе хіба могла вкружляти! Все частіше і частіше її коханий Іван сідав на коня й трави замітали за ним слід. Ті сліди вели в бік Дикого Поля. Боялася вона за нього, потерпала, коли був у дальній стороні й коли походжав по рідній Мерефі… Найменша неправда зворохоблювала його до дна, з ким він тільки не сварився та не брався за барки: з місцевим сотником і заїжджим отаманом, з харківським війтом і навіть з полковником. А з польськими старостами доходили порозуміння шаблями. Та земля як Москвою, так і Варшавою вважалася пограничною, то московські воєводи виселяли тамтешніх пасічників за Коломак, то польські старости перекидали московські острожки по Мжі, Мерчику, Британці. А то починали засилати з обох боків своїх поселенців, і ті оселялися в сусідніх слободах. Одначе важко було довго втриматися