Читати книгу - "БотакЄ"

Мені ж довелося порівнювати все з тим, що було п’ятнадцять років тому. Звичайно, що багато чого змінилося хоча б тому, що саме за ці роки змін було так багато, що ми вже перестали їх зауважувати.

Майже порожні колись береги перетворилися на те, що називається суцільною рекреаційною зоною. Такий собі щільний відпочинковий табір над водою. З’явилися бари, в яких постійно сидять люди. З’явилося багато автомобілів. З’явилася мережа продажу морозива, кавунів, кросвордів і детективів, пляжного і спортивного причандалля. Місцеві мешканці приїжджають лісовими стежками із сусідніх сіл, щоби продати варену кукурудзу, вареники, яблука, пампухи, молоко і безліч грибів. Поліщуки всі з роверами, вони повільні і флегматичні, майже нічого не знають про інший, несвій, світ. Усі говорять архаїчною і доброю українською мовою, набагато чистішою, ніж мова львів’яків, яких тут найбільше, так багато, що почуваєшся, мов у філіалі Львова.

Однак найголовнішим товаром є риба. Її навіть не хочеться вважати тут товаром. Це радше якийсь стержень, довкола якого обертається все тутешнє життя, якась сутність усіх циклів - денних, річних, поколіннєвих. Рибу приносять живою, сирою, сушеною, смаженою, маринованою, вудженою. Рибу велику і маленьку. Риба сом, риба щука, риба лящ. Найвище місце в рибній ієрархії займають вугрі, це - місцевий смаколик, екзот, сувенір і так далі. Їх ловлять прадавнім способом - жаками, кошикоподібними ятерями.

Після всіх фіксацій змін найбільшою радістю було те, що сама вода зовсім не змінилася. Аж дивно, як вона може витримувати таке навантаження, залишаючись такою ж чистою, прозорою, живою, м’якою і духмяною. Вода тут набагато рідша, ніж у інших місцевостях. Пливучи в кількаметровій непомітній товщі цієї води, пронизаній світлом сонця або місяця, починаєш розуміти, що існує щось дуже близьке до постійного щастя, що воно доступніше, ніж здається, але ти його все одно чомусь обминаєш у своєму житті.

І все ж я не знаю, чи наважуся повернутися до цієї води ще через п’ятнадцять років, щоб не вбити віру в щастя. Бо вже тепер для того, щоби втихомирити якусь неперервну гризоту, мені доводилося щодня визбирувати сміття з маленького пляжика. Для того, аби він став чистим, вистачало, щоправда, кількох хвилин. Так просто. Але мене не могло вистачити на інші місця. Бо тут усюди накидано тисячі різних обгорток, пачок, пластикових пляшок і келішків, одноразових торбинок і багаторазових на вигляд презервативів. Я не думаю, зрештою, що наші люди набагато гірші від людей інших країв, але знаю, що в інших краях така бездумність компенсується ретельною працею відповідних служб. І тепер я переконаний, що сміття на березі унікального озера - це модель чогось значно масштабнішого, а наше найближче майбутнє безпосередньо залежить від того, як скоро ми навчимося давати собі раду з власним сміттям.

Нестерпна легкість будзу

Двері стаї, зроблені з кількох нещільно збитих дощок, відкрилися, і очі не побачили нічого іншого, ніж було при дверях зачинених. Бо дим від вічної ватри і хмара з її внутрішнього боку надзвичайно подібні. Хмара сіла якраз на полонину. Вона повільно перекочувалася через гору. Не було видно навіть власної витягненої руки. Лише нагнувшись аж до рівня буро зеленої трави, можна було побачити у вузьку шпарку між землею і нижнім краєм неба свої ступні, безліч білих і чорних, але однаково заболочених, овечих ніг, фраґмент несподівано сухої ґрунтової дороги, кілька квіток, яскравіших при такому освітленні, ніж реклама найдосконаліших телевізорів, початки стовбурів найближчих буків. Однак була вже шоста година ранку, і вівці, незважаючи на туман, нетерпеливилися перед своєю першою на сьогодні обов’язковою прогулянкою. Вівчарі вставали з лежанок так, як тисячі разів перед цим, змочували водою лице, запалювали першу сиґарету, набирали з казана над вогнем гарячої кави і виходили з диму в туман. У Києві, можна сподіватися, була восьма.

Щоби знайти справжніх верховинських вівчарів, довелося перейти через Чорногірський хребет, вийшовши таким чином за межі офіційної Франківщини, перейшовши колишній кордон між Галичиною і Угорщиною, потрапивши в інший часовий вимір, котрий орієнтується на український лише тоді, коли треба поїхати кудись потягом. Але на висоті 1500 метрів, на полонині під горою Шесулом про ніякі потяги не йдеться. Ціле літо тут живуть лише чотири вівчарі, п’ять псів і двісті овець.

Вівчарство, яке завжди було основою добробуту європейських горян, навіть підґрунтям їхньої культури і міфології, все ж перетворюється у Карпатах на певну екзотику. Овець стає чимраз менше, людей, котрі хотіли би півроку доглядати овець у цілковитому відриві від цивілізації, теж. Тепер вівці для більшості господарів перетворюються радше на непоплатний клопіт. З’явилися нові способи заробітку, який дозволяє обійтися без певної кількості овечого сиру і вовни, м’яса і кожухів. Крім того, значна частина традиційних місць вівчарства на Івано-Франківщині стала заповідними територіями, де обмежується вся господарська діяльність. Тому переважна більшість господарів віддає щоліта на полонини по троє-п’ятеро овець. Високогірне вівчарство не перестає існувати саме завдяки цій звичці.

Високогірна субальпійська зона - так звані полонини, - безлюдна і віддалена від населених пунктів, насправді чітко поділена між громадами різних сіл. Полонина під Шесулом, на якій уже понад двадцять років ватагує Василь, є власністю громади села Квасів. Такі самі полонини мають села Білин, Ясиня, Богдан. Відколи зникли колгоспи, вівчарі, як і в давні часи, є робітниками громадськими. Ватаг, подібно до корабельного капітана, набирає свою команду, за яку несе відповідальність. Господарі довіряють власних овець ватагові на ціле літо. Ватаг з бриґадою зобов’язується пильнувати, пасти, доїти овець і робити з молока сир для господарів. Натомість громада оплачує працю вівчарів (між іншим, називати їх треба саме так, бо слово пастух стосовно цих людей вважається образливим, вівчар - це щось більше, ніж людина, яка поганяє вівці).

Хатинка, стая, в котрій упродовж чотирьох місяців живуть вівчарі, вражає простотою і обмеженістю ужиткових предметів. Дощана стая накрита дранкою. У ній нема ні вікон, ні підлоги, ні стелі, ні комина. Більшу частину займає лежанка, піднесена над землею. Голі дошки накриті лише старими ліжниками, якимись куртками і светрами. У протилежному куті стаї, просто на землі, горить ватра, яку запалюють у перший полонинський день і гасять у останній. Над вогнем висить гак, на який вішають або казанки для варіння води і їжі, або казани, в яких виварюють