Читати книгу - "Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР."

Була неділя. Тишу чудового ранку порушував лише цокіт сокир. Та ось чати доповіли, що неподалік зауважено ворога. Поводиться він неспокійно.

По обіді ген-ген на далекій могилі з'явилось кілька вершників — більшовицька розвідка. Що вони хочуть?!

Відповідь прийшла швидко — з-за гори несподівано виринула довжелезна більшовицька лава. Рухалась тихо. Червоних було так багато, що сама думка про бій із ними в полі здавалась недоречною. Треба відступити за річку. А місток ще не закінчено.

Оборонці Тарноруди засипали червоних кулями, але ті вперто посувалися вперед, півколом оточуючи містечко.

Запорожці відступали до містка, який гарячково намагалася добудувати інженерна частина. Ставало очевидним, що надія на міст не виправдається. Це першим зрозумів командир — полковник Микола Гавришко.

— Назад шляху нема! — закричав він. — Так вперед, у контратаку! Дати шлях для Чорних!

Вістка про присутність у нашому стані непереможного кінного полку Чорних запорожців підбадьорила багатьох. Уже без вагання козаки повернулись обличчям до ворога.

Хтось крикнув:

— Слава!

— Сла-ва-а!.. Сла-ва-а-а! — підхопили інші й рвучко кинулись уперед.

Червоні в цей час вже були за 60–80 кроків від кремезного муру, який обгороджував цвинтар, що лежав на околиці містечка.

Опанування муром було питанням життя і смерті. Це розумів кожний, хто щодуху біг назустріч ворожій лаві. Козацькі серця, здавалося, вискакували з грудей.

Ще крок… два — і цвинтарний мур стає українською оборонною лінією.

Визирнувши з-за камінної огорожі, побачили зовсім поруч червоноармійців. їхня увага була зосереджена на іншій цілі: більшовик-кулеметник строчив уздовж колоцвинтарної вулиці, не випускаючи Чорношличників у поле.

Несподівано для червоних із-за муру в їхній бік полетіли бджолині рої куль. Мить — і вжалений кулеметник падає з тачанки. Перелякані коні зриваються з місця, а за ними ~ і червона лава.

— Сла-ва-а-а! — заревли козаки і люто кинулись на більшовицьку зграю.

Люто, як дикі звірі, шугнули на свою здобич.

А із села вже як шуліки летіли Чорні…

Дмитру не вірилося, що перемогу здобуто, але вбиті й поранені більшовики та купки полонених, яких звідусіль гнали козаки, свідчили про це.

Невдовзі полонених через добудований міст було відправлено в запілля — на правий берег Збруча.

Роман КОВАЛЬ

Біографічна довідка на автора спомину

ІГНАТЕНКО Дмитро Андрійович (25.10.1895, с. Карпилівка Прилуцького пов. Полтавської губ., тепер Срібнянського р-ну Чернігівської обл. — після 20.6.1928). Козак Армії УНР, інженер-лісівник.

Народився в сім'ї хліборобів. Закінчив сільську початкову школу (1906) та вищу початкову чотирикласну. Від більшовицької мобілізації ухилився, а від денікінської врятуватися не вдалося. З відділом генерала Миколи Бредова потрапив до польських таборів (Щипйорно), де вступив до українського збірного відділу та перевівся до Ланцута. Учасник боїв проти більшовиків (1920). Того ж року знову інтернований поляками. В липні 1922 р. втік із табору до Чехо-Словаччини. 1923 року закінчив матуральні курси при УГА, а 1928 року — Українську господарську академію. Спогад "Вересень року 1920" написав на початку 1920-х років.

Джерела

Ігнатенко Д. Вересень року 1920. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 585–589.

Особова справа студента Дмитра Ігнатенка. ЦДАВО України, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1145, арк. 15,15 зв.

На світлині — Роман КОВАЛЬ на колоцвинтарній вулиці. Село Тарноруда, Липень 2007 року. Фотографія Романа Беднарчика.

Юрій Артюшенко, хорунжий полку Чорних запорожців

1966 року в Чикаґо вийшла книга хорунжого полку Чорних запорожців Юрія Артюшенка — "Події і Люди на моєму шляху боротьби за державу. 1917–1966". У червні він вислав книгу кубанцеві Василеві Проході, з яким колись навчався в Українській господарській академії в Подєбрадах. Зробив і дарчий напис: "В. Панові колезі-інженерові В. Проході на спогад нашої боротьби за державу".

Якось без ентузіазму зустрів цей подарунок кубанець, хоч і переконався, що сотник об'єктивно описав події, учасником яких був. Але деякі висновки були Проході не до шмиги. Він їх вважав "пропагандивно-агітаційними".

Прочитавши книгу, Василь Прохода взявся писати рецензію. "Таких, як Артюшенко, були тисячі в українській армії і десятки тисяч серед повстанців, — писав він. — Вони всі не з якогось примусу, але щиро чи то зі свідомого переконання, чи підсвідомо-інтуїтивного стремління не мріяли, не займались словесними суперечками, а діяли, боролись, здобували і… втрачали. Чому? Бо із правдивого шляху, який указала інтуїція національного пробудження 1917 року, вони збивались на манівці розумових пересвідчень чужої мудрості. Характерним для збройної визвольної боротьби України 1917–1922 років є те, що вона не мала власного національного плану та керівників, яким мало бути властиве передбачення наслідків кожного чину та стратегічне почуття… Весь визвольний рух відбувався з індивідуальної ініціативи його учасників… При цьому виявлялись надзвичайна відважність та самопожертва для загального добра. Борці діяли поза межами болю, силою духу перемагали всі фізичні перешкоди і здобували, але лише тимчасово, бо не були об'єднані у своїй чинности та підпорядковані розумному проводові, який сам підпорядкувався б національно-державній традиції, яка витворилася в історичному культурному розвитку нації".

Не сказав Василь Прохода, чи був той "розумний провід, який сам підпорядкувався б національно-державній традиції". І що робити, коли цей запаморочений чужими вченнями "провід" від початку боровся з українськими збройними формаціями, які творилися "знизу" на основі національної традиції? Мова і про Вільне козацтво, і Запорозький корпус полковника Петра Болбочана, і Запорозьку Січ Юхима Божка, і полк Чорних запорожців Петра Дяченка. Всі вони постали в обороні козацько-національних традицій, які соціалістичні керівники висміювали і водночас боялися…

Руйнівна політика "проводу ворохобників" і призвела до руйнації українського війська. Так, після арешту улюбленого командира полковника Болбочана почали розходитися запорожці, серед них і Юрко Артюшенко…

Юрій Митрофанович Артюшенко народився 15 квітня 1899 року в селі Котельва Харківської губернії (нині Полтавська область). Служив у російській армії, зокрема в 4-му запасному полку, який 1917 року базувався в Житомирі. Чоловік він був національно свідомий. Недаремно ж став соратником Миколи Міхновського. Як член Ради Українського військового клубу ім. гетьмана Павла Полуботка Юрій організував 1-шу українську сотню в Житомирі. В 1918–1919 роках воював у Запорозькій дивізії, але після арешту полковника Петра Болбочана, під командуванням якого бився у смертельній січі за Україну, на знак протесту покинув "регулярне" військо і пішов у повстанці.

Юрій Артюшенко у своїй книзі писав: "На тлі козацької героїчної духовності виростав самобутній національно-суспільний індивідуалізм, що був побудником усіх тодішніх повстанських починів на Лівобережжі… той індивідуалізм був тим животворчим джерелом, з якого випливали