Читати книгу - "Гра в бісер"

бо за тим законом, який, щоправда, десятиріччями ніхто не застосовував, кожен член Ордену міг будьколи вийти з нього, якщо він одночасно відмовлявся від своїх прав і від життя в касталійській громаді. Віддавши печатку, заявивши про свій вихід з Ордену і про намір піти у світ, Кнехт, хоч і зробив щось нечуване, незвичайне, страхітливе і, можливо, навіть непристойне, не порушив правил Ордену. Бажаючи здійснити цей незбагненний, проте формально цілком законний крок не за спиною настоятеля Ордену, а вічнавіч з ним, він робив більше, ніж того вимагала буква закону.

Але як дійшла до такого ця оточена пошаною людина, одна з підпор ієрархії? Як могла вона для здійснення свого наміру, який, хай там що, всетаки був дезертирством, використати писані правила й знехтувати сотню неписаних, але так само священних і природних зобов’язань, що мали б її стримати? Настоятель почув, як у темряві пролунали удари годинника, відігнав від себе марні думки, десять хвилин присвятив пильним дихальним вправам, тоді скупався й вибрав собі келію для медитації, щоб за годину, яка лишилася до сну, набратися ще сили, заспокоїтись і вже до ранку не думати більше про цю справу.

Другого дня молодий служник привів Магістра Кнехта з будинку для гостей до настоятеля Ордену і був свідком того, як вони привіталися. Він звик бачити зблизька великих майстрів медитації і жити серед них, але тут він помітив у поставі й поведінці, в привітанні обох Магістрів щось особливе, нове для себе — якийсь небувалий, вищий ступінь зосередженості. То було, розповідав він нам, не звичайне вітання двох найвищих службовців Касталії, що могло вилитись у весело й недбало виконану церемонію, або в урочисторадісний святковий акт, або й часом у своєрідне змагання, хто виявить більше ввічливості, підпорядкування й під2кресленої покірливості. А тут враження було таке, наче приймали чужого, скажімо, славетного майстра йоги, який приїхав здалека, щоб висловити настоятелеві Ордену свою пошану й позмагатися з ним. Обидва Магістри були дуже стримані й скупі на слова і жести, але в погляді й на обличчі в кожного проступали спокій, рішучість і зосередженість, а також прихована напруга, наче вони світилися зсередини чи були заряджені електричним струмом. Більше нічого наш свідок не побачив і не почув. Магістри пішли у внутрішні кімнати, мабуть, до приватного кабінету настоятеля, де їм ніхто не повинен був заважати, і пробули там кілька годин. Ми знаємо про їхню розмову тільки те, що випадково пощастило довідатись від депутата Десиньйорі, якому дещо розповів про неї сам Йозеф Кнехт.

— Ви вчора приголомшили мене, — почав настоятель, — і мало не вивели з рівноваги. Відтоді я мав час трохи подумати про все це. Звичайно, погляди мої не змінилися, адже я член Колегії і керівництва Ордену. За буквою закону ви маєте право заявити про вихід з Ордену і скласти з себе обов’язки. Ви дійшли висновку, що посада стала для вас обтяжливою, і відчуваєте потребу спробувати нового життя поза Орденом. А що, як я вам запропоную зробити таку спробу, але не так, як ви зопалу надумали, а, скажімо, взявши тривалу або взагалі не обмежену жодним терміном відпустку? Адже десь така й була мета вашої заяви.

— Не цілком, — заперечив Кнехт. — Якби Колегія задовольнила моє прохання, я б залишився в Ордені, та однаково пішов би з посади. Те, що ви так ласкаво пропонуєте, було б тільки втечею від правди. Та й мало було б користі Вальдцелю і Грі в бісер від Магістра, який надовго, на невизначений час, пішов у відпустку і про якого не можна знати напевне, чи він узагалі повернеться. А якщо б він і повернувся через рік або через два, то багато чого з того, що стосується його обов’язків і його дисципліни, Гри в бісер, уже забув би, а нічого нового не навчився б.

Александр: — Може, всетаки чогось би навчився. Може, пересвідчився б, що світ за межами Касталії не такий, як він собі уявляв, і що тому світові так само непотрібен Йозеф Кнехт, як він Кнехтові, і, заспокоївшись, повернувся б назад, радий, що знов опинився в давньому, надійному оточенні.

— Ваша добрість сягає дуже далеко. Я вам вдячний, а проте не можу скористатися нею, бо шукаю зовсім іншого. Я прагну не задовольнити свою цікавість чи скуштувати світського життя, а беззастережно стати на новий шлях. Я не хочу йти в світ, маючи про запас стежку назад на той випадок, якщо мене спіткає розчарування, не хочу бути обережним мандрівником, що вирішив трохи поглянути на чужі краї. Навпаки, я жадаю ризику, ускладнень і небезпек. Я зголоднів за дійсністю, за реальними завданнями і вчинками, за нестатками й муками. Можу я попросити вас, щоб ви не наполягали на своїй ласкавій пропозиції і взагалі не пробували збудити в моїй душі вагання і звабити мене назад? Це нічого не дасть. Мій приїзд до вас втратив би для мене своє значення і свій чар, якби приніс запізніле, вже непотрібне мені задоволення мого прохання. Я не стояв на місці, відколи написав свою заяву; шлях, на який я ступив, — тепер єдино можливий для мене, він — мій закон, моя батьківщина, моє служіння.

Александр зітхнув і кивнув головою, визнаючи, що він мав слушність.

— Отже, припустімо, — терпляче сказав він, — що вас справді не можна ні уласкавити, ні переконати, що ви, всупереч усім зовнішнім ознакам, гнані амоком або втратили глузд, а тому глухі до голосу будьяких авторитетів, розуму чи доброти і вам краще не ставати на дорозі. Отже, я поки що не буду вас переконувати чи впливати на вас. Але в такому разі зробіть те, задля чого ви сюди приїхали: розкажіть мені історію своєї зради, поясніть свої вчинки й наміри, якими ви так налякали нас! Чи то буде сповідь, чи виправдання, чи звинувачення, однаково я хочу вислухати його.

Кнехт кивнув головою.

— Гнаний амоком дякує вам за ласку, вона його втішила. Я не маю наміру нікого звинувачувати. Те, що я хочу сказати, якби його не було так важко, так неймовірно важко передати словами, — для мене означає виправдання, а вам хай здається моєю сповіддю.

Він відхилився на спинку стільця й глянув угору, туди, де на склепистій стелі ще проступали бляклі залишки розпису з тих часів, коли Гірсланд був монастирем, — казкове плетиво ліній і барв, квітів і орнаментів.

— Думка про те, що посада Магістра може набриднути й від неї можна відмовитися, вперше виникла в мене через кілька місяців після