Читати книгу - "Останній пророк"

де можна було говорити самими натяками, та ще й по-грецьки, не ламаючи собі язика хлопською мовою простого народу. Дехто з них втішався вже знанням і римської мови й дивився на Єгоханана ще більш здалека. А він у вільні хвилини, коли забарювався Йосиф на виклад, а гурт молодиків гомонів у атрії, почував себе серед їхнього гамору і сміху, як у найбільшій самоті, де ніщо не перешкоджало йому заглиблюватися думками в улюблені мрії. Та й що йому, властиво, до цих садукейських паничів? Та ж не заради них ходить він до цього атрію! Лише задля Йосифової мудрости і знання. І коли равві починав говорити — Єгоханан бачив і чув тільки його. А Йосиф говорити вмів. Слова гладко й без зусиль шикувалися в блискучий шерег речень, кожен доказ був зразу без протидоказу, кожне порівняння тремтіло життям, і закон ставав гнучким, по-живому пристрасним і многообіцяючим для Єгохананових мрій. Навіть знуджені садукейські синки починали заслухуватися й переставали обтріпувати бганки своїх одягів. Чим далі вчащав Єгоханан на ці виклади — тим ширшим починав видаватися йому світ. Аж юнак безрадно спиняв розлет своїх думок перед його простором. Бо поки він був у Геброні, — доти тим світом був для нього лише нарід, його власний вибраний нарід зі своїм Божим законом. Вибранець-нарід мав умову з Богом, а Бог з народом. Через свій нарід ставав Господь учасником земних подій, а через Господа робився Ізраель співпрацівником божеських плинів. Так завжди думав Єгоханан, і ніколи ані на крихітці сумніву не зашпортувалися його думки. Чи інакше був би він у Єрусалимі? А тут він довідувався, що й інші народи мали теж свої умови з Вічним. От хоч би взяти ідумейців — нащадків Агарі й Ізмаїла. Були ці умови недосконалі, може неповні, але все ж з тими умовами народи жили, в них вірили, мали своїх пророків і мудреців, своїм законам присяглих. Їхні закони були для них не гірші від закону Мойсеєвого, а їхні жертви й віра їхніх пророків робили їх перед очима Вічного рівними Ізраелеві!.. І слухаючи ці відомості, що їх ніби байдуже і між іншим вплітав учитель до своїх промов, відчував Єгоханан, як холоне йому часом серце від подиху студеного сумніву. Але боявся звіритися й не мав кому, нагромаджуючи в собі знання на знання, сумнів на сумнів…

У тім душевнім неспокою, що почав тепер часто гризти Єгохананову свідомість, ставало йому іноді місто й усе його оточення нестерпним. Тоді по гебронському звичаю тікав він від них за міські мури: швиденько прослизував через Овечу браму, виходив на Єрихонську дорогу і перед Бетанією відбочував на доріжки, що розбіглися між кам’яними огорожами садків. Сюди не долітали ані міський гамір, ані міські запахи, і здавалося йому, що він знов серед гебронських меж. Мир і спокій обгортали його істоту, і знов верталися ясні й безсумнівні думки. Сідав десь під муром у затінку оливи чи смокви й приправлявся до читання. Але читав рідко. Перед ним іздаля був Єрусалим в опарі з пороху й соняшного сяєва, із своїм сліпучо-білим храмом, на якому палали золоті відблиски металю, із своїми сірими купами домів, перерізаних нитками вулиць. Нерозгорнений пергамен залишався забутим на колінах, а думки переганяли одна одну в невпинному колобізі. Все ті самі думки: як погодити те, що бачив і чув довкола, з тим, що мало б бути в цім місті величі й слави, на цій Сіонській горі. Але думки були тут без гіркости й гостроти, і потім просто сидів собі й відпочивав думкою, часом лише стріпуючи непокірними кучерями, немов уперто присвідчуючи якомусь Невідкличному рішенню.

Одного разу на такому мандруванні, коли був занурився у мирноту відпочинку, зрушив його спокій звук власного імени. З Єгохананом досить часто бувало таке, що коли він задумувався, то нараз чув за собою власне ім’я. Коли він це спочатку переживав у Геброні, то на звук власного імени завше обзивався, шукаючи того, хто його кличе. Але звичайно ніхто не обзивався вдруге. А коли він про це розказав був матері, — Елісеба спочатку уважно подивилася йому в вічі, а опісля заспокоїла:

— Якщо чутимеш такий голос ще раз — не обзивайся й не обертайся. Це демони пустині приходять он звідти, від Соляного моря, і кличуть тебе. Як-но обізвешся до них — схоплять твою душу й понесуть до пустині, а до тебе увійде демонська душа. Не оглядайся й не обзивайся, Єгоханане!

Єгохананові хотілося відповісти, що то, може, Господні, а не демонські голоси обзиваються до нього. Але материне висвітлення було таємніше й викликало більше остраху. Він часто чув ці голоси в Геброні, особливо в часи задуми, і навчився не відповідати на них: а може і справді таємний Азазель хоче зачаклувати його істоту й виманити до свого пустинного царства? Так і тепер по старій звичці Єгоханан не обізвався і не обернувся до напрямку голосу, аж він прозвучав вдруге й утретє. Тепер юнак устав і роздивився довкола: голос приходив знизу. І дійсно, долі на доріжці, якою він прийшов із міста, стояв якийсь перехожий і кивав до нього рукою. Коли побачив, що Єгоханан звернув на нього увагу, — скочив між плоти і за хвилину стояв перед юнаком. Тепер Єгоханан пізнав його, хоч і не знав його імени. Був це теж один із пророчих учнів, якого він раз у раз бачив на Йосифових храмових викладах. Значно старший від Єгоханана й тих молодиків, які перлися перед Йосифові погляди з зацікавлення або вирахування, він зі своєю густою чорною бородою робив сам враження вже готового законника. Єгоханан часто поглядав на нього з пошаною, й чомусь він здавався йому наймудрішою після Йосифа особою. І тепер від несподіванки, що побачив його тут, юнак навіть зашарівся:

— Мир з тобою, Єгоханане!