Читати книгу - "Лабіринт"

— Він нічого не казав мені, — збентежено промовила Алаїс, — і Оріана, звичайно, теж, хоча це мене дивує менше.

— Чому?

— Оріана наглядала за мною зовсім не через любов до мене, або мені просто так здалося, — Алаїс зробила паузу. — Пробач, будь ласка, що я не попередила тебе про свої плани, але час між рішенням та власне його виконанням був надто коротким і не дав змоги цього зробити.

Есклармонд тільки відмахнулася.

— Дозволь розповісти тобі, що сталося, поки тебе не було. Кілька днів потому, як ти залишила Шато, приїхав чоловік і розпитував про Рауля.

— Рауля?

— Хлопця, який знайшов тебе у фруктовому садку. — Есклармонд криво посміхнулася. — Знайшовши тебе після нападу, він зажив деякої слави, бо перебільшив свою роль у цій справі такою мірою, що якби ти його чула, то подумала б, ніби він сам-один бився з цілою армією Саладдіна, щоб тільки врятувати тобі життя.

— Я його зовсім не пам’ятаю, — відповіла Алаїс, похитавши головою, — як гадаєш, він щось бачив?

Есклармонд стенула плечима.

— Я не впевнена. Тебе не було більше дня, коли здійняли тривогу. Не можу повірити, що Рауль бачив сам напад, тоді б він розповів про це раніше. У будь-якому випадку чужинець знайшов Рауля і привів його до таверни Св. Іонна Євангеліста. Він пригостив його пивом, підлестив його. А Рауль же насправді є лише хлопчиськом, попри всі його оповіді та вихваляння, і до того ж досить бідного розуму. Коли настав час зачинятися на ніч, Рауль уже не міг пересувати ноги. Його товариш по чарці запросив його до себе додому, щоб той, мовляв, не вскочив у халепу.

— Справді?

— Рауль так і не повернувся, відтоді його ніхто не бачив.

— А чоловіка?

— Він зник, неначе його ніколи й не було. У таверні він казав усім, що сам родом з Альзони. Поки ти була в Без’єрі, я їздила туди. Там про такого чоловіка ніхто й не чув.

— Тобто, ми не можемо нічого дізнатися про цю історію.

Есклармонд похитала головою.

— А як трапилося, що ти була отакій пізній годині на вулиці, та ще й сама? — нарешті запитала подруга. Її голос був спокійним і врівноваженим, але в Алаїс не виникало сумнівів щодо серйозності запитання.

Алаїс геть усе розповіла Есклармонд. Коли вона закінчила, її наставниця трохи помовчала, а потім сказала:

— Маю два запитання. По-перше, хто знав, що батько покликав тебе до своєї кімнати, адже я не вірю, що твої викрадачі опинилися там випадково. І, по-друге, уявімо, що вони діяли не за власними намірами, тоді для кого це робили?

— Я не говорила нікому. Батько попередив мене мовчати.

— А повідомлення тобі переказав Франсуа?

— Так, — погодилась Алаїс, — але я не можу повірити, що Франсуа міг...

— Будь-хто зі слуг міг бачити, що він приходив до вашої кімнати, і чути, про що ви розмовляли, — Есклармонд подивилася на Алаїс своїм прямим і розумним поглядом. — Чому ти поїхала за батьком до Без’єра?

Зміна теми була настільки раптовою й несподіваною, що Алаїс розгубилася.

— Я була... — почала вона сумно, але обережно. Алаїс прийшла до Есклармонд дізнатися відповідь на свої запитання. Натомість її саму допитували.

— Батько дав мені амулет, — промовила Алаїс, не відриваючи очей від обличчя Есклармонд, — амулет, на якому було зображено лабіринт. Саме цю річ у мене забрали грабіжники. А через те, що мені розповів батько, я боялася, що кожен день, проведений у незнанні, може наразити на небезпеку... — Алаїс знову замовкла, не знаючи, як продовжити.

Замість стривожитись, Есклармонд усміхалася:

— А про дощечку ти йому також розповіла? — раптом запитала вона тихо.

— Так, увечері, напередодні їх від’їзду, перед... перед нападом. Але він був такий стривожений, особливо, коли я сказала йому, що не пам’ятаю, як вона в мене опинилась, — Алаїс раптово замовкла, — але як ви знаєте про це?

— Мені розповів Саже, він побачив дощечку, коли допомагав тобі купувати сир на базарі. Як ти вже помітила, Саже є спостережливим хлопчиком.

— Це дивно, що одинадцятирічний хлопчик може розповідати про таке.

— Він знав, що це важливо для мене, — відповіла Есклармонд.