Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

Ми пішли від майдану найширшою вулицею. Я здогадалась, що веде вона до будинку господаря Аццо.

— Я вже познайомилася з вашим господарем, — зауважила я, помітивши, що сервус не з говірких. — Його родина — єдині белати, що мешкають у Барговому?

— Зараз — так, — кивнув Мартин. — Але навесні зазвичай прибувають юнаки і дівчата з Еліту, аби навчитись дечого нового.

Я кивнула. Пройшовши практику в Еліті, я вже знала, що, на відміну від Сколісу, в якому діти метеїв скніли за замкненими ворітьми, школи для белатів не були настільки відстороненими від світу. Їхні учні часом приїжджали в прикордоння, аби навчитись виживати в дикій місцевості, чи, навпаки, могли якийсь час бути помічниками дарвенхардців у містах. Усе залежало від рішень їхніх наставників. Белати мали уміти пристосуватись до життя в будь-яких умовах, і знати свою імперію.

— Наш господар має сина Рабана, що одружений з белаткою, чия вотчина в Бактрії, звуть жінку Золотія. У них двоє дітей — донька Мікана та син Аро. Дружину Аццо звуть Атала. Ось їхній будинок.

Ми саме підійшли до великого чотириповерхового будинку з білого каменю, обнесеного окремим, вже кам’яним, муром, зі своїми воротами, пообіч яких стояло троє змерзлих від морозу сервусів, що гріли руки біля невеликого вогнища. Побачивши мене та Мартина, сторожа встала струнко. Мартин привітався з ними, я ж лише кинула побічний погляд на рум’яні від холоду молоді обличчя, бо значно більше мене цікавив дім господаря Баргового.

Він нагадував невеличкий замок і був розкішніший за той, в якому мешкав господар Далекого. Верхні вікна будинку прикрашали вітражі, для виготовлення яких було, мабуть, запрошено найкращих майстрів зі столиці якщо не Белати, то принаймні Метейського краю. Рами до вікон були зроблені товстелезні, з чорного дерева, що на тлі білих стін виглядали просто розкішно. На подвір’ї — ні деревця, все викладено сірим, ідеально гладеньким річковим камінням, з якого слуги ретельно позішкрябували сніг. Цей будинок нагадував ті, які я бачила в Медії, де мешкало, певна річ, дуже багато белатів.

— Сам Аццо приїхав сюди чи тут народився?

— Його сім’я мешкає тут вже шосте покоління, — відповів Мартин.

— Вони приїхали сюди з Белати, чи не так?

— Правильно.

Сонце, що вставало за нашими спинами, кинуло перші промені на верхівку даху маєтку Аццо, забарвивши її в пурпуровий колір. Видавалось, наче дах трошки загорівся. Я стояла і дивилась на той колір, не в змозі відвести погляд. У пам’яті раптом зринув спогад про палац Величного Белати, де всі молоді дарвенхардці складали присягу. Білосніжний, з просторими мармуровими залами з натертою до дзеркального блиску підлогою, той палац надовго закарбувався у моїй пам’яті. Своїми гострими верхівками веж він, здавалось, роздряпував небо, а під його високими арками людина видавалась геть маленькою. Ми, одягнені в чорне, наче губились у білому кольорі найвеличнішої будівлі в Циркуті.

— Бажаєте піти до архіву? — вивів мене із задуми голос Мартина.

— Так.

В усіх крайніх точках імперії були споруди, відведені під різноманітні папери й книги, де записувалась будь-яка діяльність, пов’язана з прикордонням. Архів Баргового виявився досить великою кам’яною будівлею на три поверхи на півдні села, доволі далеко від головної брами. Завідував ним старий сервус Читар. Я сумнівалась, що це справжнє його ім’я, та випитувати не стала. Зрештою, не моя справа. Сервус був увесь скрючений через жорстокий до його кісток радикуліт, та ще й сліпий на одне око. Втім, він справно, хоча не вельми каліграфічно, нотував усі зміни на кордоні з Диким краєм ось уже п’ятдесят сім років. Читар погано чув, але знав мову жестів, вивчивши її вже після того, як почав глухнути. Завдяки ній ми й порозумілись — мови німих у Дарвенхарді навчали усіх. Чесно кажучи, я завше ставилась до цього знання трохи скептично, але Ярий не запитував мене, чи я охоча. Зрештою і ті, що чують, часом мусять розумітися без слів.

Я попросила показати мені-записи за останні півроку.

Читар приніс товсту книгу з чорною палітуркою, в якій потрібна мені інформація займала останні двадцять сторінок.

«Принести вам свічку? Чи лишити мою лампу?» — спитав жестами Читар. Він носив із собою невелику олійну лампу, що тьмяно освітлювала високі стелажі. Вікна в архіві давно не мили і світла було мало навіть вдень.

Вісімсот років прикордоння зберігали книги на тих стелажах.

Чи є десь тут на сторінках те слово? «Патрія»?

Втім його, якщо й шукатиму, то наступного разу.

«Світло мені не потрібне, можете йти», — відповіла я жестами. Читар кивнув і пішов собі. Ще якийсь час було чути його човгання, а потім єдиними звуками, що долинали до мене, стало завивання вітру за вікном та ще поскрипування віконних рам, на які той вітер знадвору нападав.

Я сіла на одне з підвіконь, закутавшись у плащ та розгорнувши на колінах книгу.

Читар детально описав напади вовків, занотував кожне ім’я загиблого, кількість роздертої худоби, дати і час, коли це ставалось. Я не знайшла нічого дивного в історії з вовчими набігами, а написаного тексту ставало все менше. Аж ось погляд натрапив на знайоме ім’я. Точніше, на два імені, хоч тільки одного зі згадуваних чоловіків я знала особисто. Всевлад та Еб — двоє дарвенхардців, що прибули до Вартового, аби вирішити проблему з вовками. Вони вирушили на полювання, яке тривало приблизно три тижні. Знищили майже всю зграю, як і розповідав мені Всевлад, окрім двох особин… Ебові відгризли ногу. Всевлад завдяки потрібним навичкам зумів врятувати товариша, зупинив кров і відходив Еба в пущі, а тоді