Читати книгу - "Свій час"

Він роздав за своє життя сто тисяч таких ось інтерв’ю дівчиськам із провінційних газет, він мав хист чарівливо і спритно уникати відповіді, дурити, морочити голову, бавлячись у відвертість. Він мав напохваті сто тисяч уїжджених історій: про сільську школу і юначу любов, про вступ до театрального і початок зйомок у кіно, про фестивальну поїздку до Японії — «з готелю не виходити, саке не куштувати, до японок не всміхатися!»… І про першу дружину: Галина Титаренко, точно, а я все не могла пригадати прізвища і соромилась у нього запитати… «По всій країні тітки зі шкіри пнулися, щоб бути схожими на мою Гальку, а чоловіки — всі без винятку! — її хотіли… француз, о-ля-ля… виноградники, замки на Луарі, тьху…»

Звісно, він брехав. Майже про все, домішуючи до розлогих побрехеньок, немов прянощі, дещицю правдивих фактів. На газетній шпальті це тим більше впадало в око — а журналісточка все брала за чисту монету і старанно розшифровувала потім із диктофона, пишаючись розмовою з самим Сергієм Полтороцьким. Безперечно, він будь-кого здатен переконати і зачарувати, і примусити повірити у що завгодно…

А ще на одному розвороті були світлини. Поганої газетної якості, мозаїка з барвистих крапочок, якщо піднести ближче до очей, але на відстані — впізнаваних, живих. Сергій у костюмі з депутатським значком щось каже у мікрофон. Сергій на сцені, у пелехатій хламиді, з рукою, вивернутою у трагічному театральному жесті. Геть молодий Сергій, усміхнений і вусатий, у вишиванці. Стара, чорно-біла, родинна: Сергій та його Галя з начесаною копицею, і посередині білява дитина, хтозна, хлопчик чи дівчинка, янголя з прозорими очима. І поруч кольорова, яскрава, велелюдна: Сергій, його дорослі діти, у дочки (чи невістки?) немовля-онук на руках, і нові, дрібні дітлахи, і теперішня дружина… Зовсім молода, ну, можливо, років сорок, вона ж акторка, стежить за собою. Красуня, це фахове. Перестань, от тільки не треба заздрості, вульгарної, ганебної…

«Ясно, що вона знала, за кого виходила заміж. Я легко захоплююся, легко втрачаю голову! — але я дотримуюся чіткого правила: нікого не мучити, не занапащати, не тягнути часу. Ідучи — іди. І я завжди повертаюся додому».

Чи думав він про мене, коли казав таке, псевдощиросердо мелючи все це провінційній дурепі на її допитливий диктофон? Звісно, ні: газета вийшла в суботу, інтерв’ю записувалося, припустімо, в п’ятницю, ми ще не були знайомі… просто він знав. Він від початку, завчасно, задовго до нашої зустрічі, знав, що так буде. Бо це для нього аж ніяк не вперше.

Тепер ось я теж знаю. І змушена буду якось із цим жити.

Віра так і стояла на розі з газетою в руках, і її час стояв на місці разом з нею — у глухому, безнадійному ступорі, і вже не було підстав і стимулу зрушити його з місця. Я можу простояти так усе життя, завдовжки з вічність; а що тепер її стримає — бажання померти?.. але я не маю навіть цього, нічого в мене не залишилося, крім жовтого аркуша газети. Банальніше не придумаєш — щоб наповнити вічне життя. Кинути під ноги: бодай на це я ще маю достатньо сили і часу.

Відсирілі аркуші опали на бруківку, обліпивши квадратне каміння Сергієвим лицем… його руками, що обіймають іншу жінку… хоча ні, просто поганої якості папером, сміттям під ногами. І справді полегшало. Аж так, що Віра навіть змогла нахилитися, підняти газету і, зіжмакавши, жбурнути до найближчої урни. За два кроки; і цих два кроки їй вдалося подужати.

Не можна було зупинятися — вона це відчувала, осягала всією шкірою, розуміла на рівні глибинного, нелюдського інстинкту. Простувати далі, іти, все одно куди, байдуже, чи поволі, чи трохи швидше, як вийде — але йти. Навколо вирувало, дзижчало на межі ультразвуку занадто швидке місто, сповнене прискорених людей і вже цілком незбагненно-стрімких машин; та годі, хіба для мене таке вперше, я завжди жила сповільнено, завжди відставала від життя, а різниця у темпі не має такого вже вирішального значення.

Над проспектом блимав світлофор, немов новорічна ялинкова гірлянда: червоний-жовтий-зелений-червоний, без щонайменшої паузи — але через дорогу слід було перейти, і Віра ступила на широку білу смуту, переривчасту на бруківці, і пішла, і навколо завищали на різні голоси автомобільні сигнали та водії; нічого, переживете, трапляється, всі старі жінки не квапляться, переходячи дорогу. Вона дивилася лише вниз, на білі смуги зебри, та все одно мало не перечепилася об несподіваний бордюр.

Не зупинятися. Нехай навіть цей рух не мав сенсу — лише в ньому було життя, її власне, відокремлене від того фарсу, в який була втягнена мимоволі і де ризикувала залишитися назавжди. Ні, нічого цього не було. Ніколи він не мав до мене стосунку, Сергій Володимирович Полтороцький, актор і депутат, публічна особа, мешканець газетних шпальт, що їх безкоштовно роздають на розі. Пустопорожній цинік, чиї незмінні байки я брала за одкровення. Ні, я з ним нічого не мала. Його не було взагалі, нема і не буде — в жодному з часів, що існують. «Ідучи — іди». Яка несамовита, оголена вульгарність… Не було!!!

У мене власне життя і власний час. Нехай сповільнений, нехай він ледве волочиться, який є. Все одно я вже якось його використаю — сама. Мій час не має причин стояти на місці, а я і так ніколи не була щасливою…

Його великі руки, його примружені очі, його усмішка. Вірусику… Лежати поруч із ним, притулившись, зліпившись в одне: спільна лінія стегон, сплетені пальці, голова і шия у спеціальній, фантастичній западинці біля його плеча… Не було.

Тому що якби правда, якби справдешнє, якби щастя — воно не закінчилось би, не вирвалось за межі нашого зупиненого часу, я мала відразу здогадатися і зрозуміти. А коли так — то й