Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

Вона розрубала павутинки, відкинула геть гілку й стрибнула вперед, просто на Чорний Вихор…

— Це знову ти? Чому я не здивована? — спитала Рутенія, підводячись із землі.

— На коліна, коли розмовляєш із Правою Рукою Чорного Ворона!

— Ага! От ти хто! А ім'я маєш? Чи, може, забув? Пам'ять відбило, коли Золота стукнув?

Вдалині крізь темні стінки Вихору Рутенія побачила сяйво. Сонце встає? Чи місяць? Але ж ще день…

— Книга! — не звернув уваги на образу Права Рука.

— Яка? Ти що, вмієш читати?

— Книга!

— Не бачити її тобі, як власних вух.

— Книга!

— Та кажу ж, немає її. Спалили. Щоб не дісталася нікому!

Сяйво наближалося.

Поле знову всіяли Чорні Вершники.

— А що за спиною? У мішку?

— Їжа. Іще багато чого, що тебе не обходить!

— Покажи!

— Сам спробуй подивитися! Познайомишся з моєю сокирою…

— Подивись на своїх друзів, дурепо! Що думаєш, зараз з ними зроблять? Книгу! Негайно! — крикнув він і кинувся до відьми.

З голови його спав каптур, і чорна собача морда опинилася коло її обличчя.

— Песиголовець! — зойкнула вона. — То ви існуєте?

Сяйво наближалось.

— Припини теревені! Твої друзі зараз помруть, а ти розважаєшся?

Він затнувся, бо його Вихор розчинився в повітрі. Те саме сталося з Вихорами двох інших відьмаків. Вони розгублено перезиралися, а тоді глянули на схід.

Зірка падала з неба. Сяйво розливалося навкруги, лишаючи за зіркою світлий слід. Загуло, повіяло теплом, потім пахнуло жаром.

Чорні відьмаки стали поруч і почали плести закляття. Зірка падала донизу, на їхнє військо, на них самих…

— Перун! Перун на небесній колісниці! — пронеслося рядами воїнів.

— Світовид!

— Сварог!

— Це ж сам Миха-воїн!

— Ярило! Ярило спускається!

— Хоре! — кричав хтось зовсім переляканий.

— Тікаймо! Боги спускаються!

— На коліна! — крикнув злидень. — На коліна перед Богами! Падайте ниць перед лицем Прабога!

«Це він занадто,» — подумала відьма. Частина війська кинулася врозсип удруге за сьогоднішній день. А частина впала ниць і завмерла.

Зірка спалахнула над самою землею, й у сяйві, під шум вітру та гуркіт громів, опустився Добровін.

— Здається, встиг! — усміхнувся він.

Вихор рвався догори, падав донизу, рив землю, виривав із корінням дерева, вив, кричав, ревів і волав.

Він лютував. Він ненавидів. Він кидав небу прокляття, але воно мовчало. Він кричав до Чорнобога, але той не відповідав. Він проклинав Добровіна, але що тому з його прокльонів? Як усе продумано, як розплановано! Скільки дійових осіб грали за його правилами!

Добровін викрав їх! Повернув собі Яра. Викрав Книгу! Чого Рутенія не послухала своїх снів і не пішла в Словунське городище? Скільки часу згаяно!

Ворон важко покрокував до ридвана, що чекав неподалік. Крилаті коні здійнялись у небо.

Ворон летів до свого війська. Там буде в кого випити силу, й він таки знайде цих дівок. Знайде, використає й потім відправить до Нави! Він доведе розпочате до кінця. Він підніме камінь, і отримає ВЛАДУ!

Його зустрічали вишикувані в шереги війська. Кіннота, піхота. Були тут і лучники, і списники, і мечники. Сотники походжали вздовж готових до бою воїнів і роздавали останні накази. Тисяцькі стояли гуртом коло головного куреня. Над куренем тріпотів чорний прапор. На березі лежали готові для переправи плоти.