Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

мені медом по губах. Але зараз же завдала мені лютого болю: «Я добре пам’ятаю, як подарувала вашій Естер своє фото, бо вона дуже наполягала, і я знала, що це справить їй утіху. Але щоб я з нею водилася чи мала охоту колись бачити, то це вже даруйте!» А втім, Альбертина була така легковажна, що не втерпіла й додала: «Якщо вона схоче мене бачити, мені клопоти, вона дуже мила, а взагалі мені на цьому не залежить». Отож, коли я згадав їй про карточку Естер, яку надіслав мені Блок (а я ще й отримати її не встиг на момент розмови з Альбертиною), моя подруга подумала, що Блок показував мені її власне фото, яке вона подарувала Естер. Навіть снуючи найгірші свої гадки, я не уявляв собі, щоб могли існувати якісь інтимні взаємини між Альбертиною і Естер. Коли я згадав про світлину, Альбертина не знала, що відповісти. А зараз, помилково думаючи, що мені відомо все, вона вважала за найрозумніше признатися. Я був пригнічений. «А потім, Апьбертинко, благаю вас про одне: ніколи більше не шукайте зі мною побачення. Якщо за рік, за два ми випадково опинимося в одному місті, обходьте мене десятою вулицею». — Вона не відгукнулася на моє прохання. — «Альбертино, серце, не вживайте ніяких заходів, не силкуйтеся зустрітися зі мною в цьому житті. Це було б для мене надто прикро. Бачте, я направду прикипів до вас серцем. Пам’ятаю, потому як я висловив своє бажання зустрітися з особою, про яку ми говорили в Бальбеку, ви гадали, що побачення відбулося. Ба ні, ручаюсь вам, до неї мені байдуже. Ви думали, що я давно намірявся вас покинути і що моя ніжність до вас була комедією». — «Ви збожеволіли, ніколи я так не думала», — озвалася вона смутно. «Ваша правда, не треба було так думати; я щиро вас кохав, може, то була не любов, а велика, велика дружба, куди більша, ніж ви можете собі уявити». — «Але я вірю, вірю! А гадаєте, я вас не кохаю!» — «Мені дуже прикро розлучатися з вами». — «А мені в тисячу разів прикріше», — підхопила Альбертина. Я відчував, що мені несила стримувати сльози, вони як не бризкали з моїх очей. Але то були сльози, викликані не тими муками, які я відчував, коли доводив Жільберті: «Нам краще не бачитися, саме життя розводить нас». Пишучи це Жільберті, я казав собі, що коли б я покохав іншу, то надто велика сила мого почуття, либонь, зменшила б мої шанси збудити в ній почуття до себе, так наче в розпорядженні двох істот був певний необхідний запас кохання, і якщо одна сторона допуститься перевитрати, то це відбудеться коштом іншої сторони, тобто зі тою іншою мені доведеться розлучитися, як я вже розлучився з Жільбертою. Але відтоді становище круто змінилося і то з багатьох причин. Першою причиною, яка, своєю чергою, породила інші, було безвілля, якого бабуся і мати боялися в мене у Комбре і перед яким обидві капітулювали: таку величезну енергію виявляє хворий, щоб змусити шанувати свою неміч! Це безвілля розвивалося в мені все швидше й швидше. Колись, відчувши, що я стаю тягарем для Жільберти, я мав іще достатньо снаги, аби відмовитися від неї, а коли я виявив, що те саме відбувається з Альбертиною, то думав лише про одне: як утримати її силоміць. Коли я писав Жільберті, що ми більше не зустрінемося, то й справді йшов на розлуку з нею, зате з Альбертиною я домагався поєднання, і все, що я їй торочив, була чиста брехня. Коротше, ми обоє намагалися виглядати не такими, як були насправді. Так завше трапляється з істотами, які опиняються віч-на-віч; завше одна не знає, що коїться у душі другої, і не годна збагнути навіть того, що знає. Кожна з них виявляє найменш особисте; чи то тим, що не розгадала сама себе і найважливіше трактує як неважливе, чи то тим, що благенькі й неістотні переваги видаються їй важливішими і похвальнішими. Або ж, не мавши високих прикмет, на яких їм залежить і за брак яких вони можуть наразитися на зневагу, обоє вдають, ніби вони їх і не потребують, і саме до цих прикмет вони ставляться з безмежною погордою, ба навіть із нехіттю. Але в коханні таке непорозуміння сягає свого вершка, бо тут, поминаючи хіба що дитячий вік, ми стараємося, щоб личина, якої ми прибираємо, не так віддзеркалювала нашу ідею, як вела у нашому почутті до здобуття того, чого ми прагнемо, а мої прагнення після повернення додому зводились до того, щоб утримувати Альбертину в тій самій неволі, що й досі, щоб вона у своєму роздратуванні не домагалася більшої волі, щоб відпускати її з дому на один день, але тепер, коли вона поривалася до незалежносте, уже ні, бо це давало б поживу моїм заздрощам. Почавши від певного віку, спонукувані самолюбством і передбачливістю, ми вдаємо, ніби нам не залежить на тих речах, на яких нам залежить найбільше. Але в любові проста обачність, якій, зрештою, далеко до правдивої мудрости, прищеплює нам досить швидко отой дух лукавства. Найсолодшим у коханні, самою його душею, мені в дитинстві здавалася спромога вільно освідчитися коханій про свої почуття, про мою вдячність за її доброту, про бажання завжди жити разом. Але з власного досвіду і з досвіду приятелів я надто добре зрозумів, що освідчення таких почуттів аж ніяк не заразливе. Стара губокрутка в особі барона де Шарлюса, малюючи у своїй уяві якогось гожого молодика, починає вірити в те, що й сама обертається в гожого молодика, і щораз частіше зраджує свою жінкуватість у кумедному вдаванні чоловічости, але цей випадок відбиває закон, який обіймає не лише Шарлюсів, закон, обсягу якого не вичерпує навіть уся любов; самі ми не бачимо нашого тіла, хоча його бачать інші, натомість «ідемо у слід» нашої думки, чогось такого, що випереджає нас, невидиме для інших (іноді воно стає видимим у творі завдяки митцеві, і звідси таке часте розчарування його величальників, коли їм випадає нагода зустрітися з автором, чиє обличчя вельми кепське дзеркало внутрішньої краси). Зауваживши це раз, ми надалі вже «прикушуємо язика»; тим-то по обіді я остерігався дякувати Альбертині за те, що вона повернулася з Трокадеро. А ввечері з остраху, аби вона мене не покинула, я вдав, ніби прагну покинути її сам, і це вдавання було продиктоване не тільки (ми зараз це побачимо) досвідом моїх попередніх захоплень, прикладеним до цього випадку. Я