Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга третя"

За ковдрами наростала важка ворожа хвиля. Ненависть, злоба, брудна лайка все вище піднімались на її гребінь. Здавалося, ще мить — і на нього кинуться, накриють ковдрами й роздеруть, пошматують, задушать, проте він говорив:

— Шукаєте слави героїв… Не та вас чекає слава, хлопці… Нема на Україні спротиву, підпілля…

Тур раптом схопив його за барки. Тріпонув, стис коміром фуфайки горло.

— Все сказав?! — захрипів у обличчя. Андрій мовчав. Йому не було чим дихати. — А тепер молися, падло совітське!

— Зупиніться! Зупиніться, пане зверхнику! — почувся голос писаря. — Там комісія… Вони йдуть… Зупиніться! Ще встигнете з тим…

Тур з такою силою жбурнув Андрія від себе, що той дістав потилицею підвіконня. В голові сипонуло іскрами і згасло. Мало не втратив свідомість. Коли підвівся, у бараці вже нікого не було, лише на сусідніх постелях валялися зім'яті ковдри. Потилицю пекло вогнем. Помацав — на пальцях лишився слід крові. Помалу вибрався на ліжко. Ліг на бік, насунув на очі шапку. «Тепер вони порішать мене при першій нагоді».

Втома накочується з валами болю, за ними поволі підступає сторожкий, хворобливий сон. Все туманиться, пливе, провалюється в ірреальність, і він уже бачить кабінет — довгий і чомусь темний. У простінку, над лискучим полірованим столом, — портрет Сталіна, в позолоченій рамі, перевитій чорним, траурним крепом. На вікнах — важкі штори, крізь які майже не проникає світло похмурого, набряклого дощем неба. Перед портретом стоїть він, Андрій Гаркуша. Хтось ніби стежить за ним. Оглядається… В тому ж кабінеті, за столом засідань, сидить Мешік. Новенький мундир, розшиті золотом генеральські погони, смужки орденських стрічок, а обличчя нема. Вже мав можливість звикнути: слідчі спрямовують світло на того, кого допитують, а самі ховаються в тінь. Але то слідчі, а тут міністр. Чого йому ховати обличчя? Озирається: в кабинеті — слідчий Корбець.

— Кого привів, Корбець? — чується з тіні хрипкуватий голос.

— Це той, що прийшов з Мюнхена до Семеняки з інструкціями американського розвідцентру. На псевдо — Максим.

— А-а… Підійдіть ближче. Он ти який! — на папери падають окуляри, а нервові пальці вже відкручують кришечку флакончика. Генерал поволі нюхає, потім неголосно наказує:

— Говори, як ішов? З чим? До кого? Чого мовчиш?

— Не маю що казати… Я йшов додому… Довго йшов…

— І щоб поверпутися додому, ти став шпигуном?

— Інших шляхів не було…

— Тебе не про це питають! — сичить з-за плеча Корбець. — Розкажи про завдання, які тобі дали у Мюнхені!

— Я не виконав і не збирався виконувати жодного з них.

— Що ти нам тут баки забиваєш?! — голос у Мешіка вже не той. Він, як і раніше, тихий, проте в ньому з'явились шизофренічні нотки. Його тонкі пальці поволі стискаються в кулаки. — А Семеняка?! До нього з чим прийшов?! Які інструкції передав?!

— Ніяких…

— Нагадай йому, Корбець!

Слідчий вискакує наперед і з розмаху б'є у вилицю. Кулак у нього важкий, удар відточено-вправний, на ногах після такого не встояти.

— Ну, пригадав?! — перехиляється через стіл Мешік.

Що робити, коли ти лежиш на підлозі, руки у тебе заведені за спину й закуті у сталеві наручники. Тут не те що захищатися, звестися на ноги ніяк. А слідчий лютує, гамселить носаками чобіт, куди вцілить.

— Молися, падло совітське! — душить за горло Тур. І ті, хто за ковдрами, навалюються всі разом. Не стає чим дихати. Серце заходиться пекельним болем, от-от зупиниться. Очі застеляє червона пелена. Така ж червона, як і доріжка, що вже просто з кабінету лягла на плечі сотень тисяч людей. По тій доріжці — червоній, гаруючій від свіжої крові — наближаються до нього начищені до блиску хромові чоботи. В них заправлені холоші сірих коверкотових штанів. Ось уже і френч видно. А вище, там, де мала бути голева, — позолочена рама, перевита чорним траурним крепом.

— Прокинься, Максиме! Чи ти живий? Боже, хто це тебе так… Уся подушка в крові. Прокинься…

Він чує той схвильований, трохи гугнявий голос, знає, кому він належить, але прокинутись не в змозі.

— Експрес Париж — Мюнхен прибуває до столиці Баварії! Експрес…

Слова диктора перекрили звуки бравурного маршу. Поїзд вужем вповзав під скляний, помережаний дах Гауптбангофа. Вздовж перону стояли поодинокі зустрічаючі.

Андрій не зразу признав у стрункій посивілій жінці Марту Тегарт. Вона ж, помітивши його у вікні вагона, привітно змахнула рукою й усміхнулася. Поруч неї стояли білявий, кремезний юнак і чоловік у темних, з металевими закрилками окулярах.

— Павлушо, дивись! Це вони — Марта, Віллі й Манфред. Молодий Крайніченко з цікавістю припав до вікна.

— О ля-ля… Ми таки приїхали! — вигукнув, виходячи з купе, Франсуа Дервіль. Він уже встиг одягти плаща і почепити на голий череп свого гасконського ширококрисого капелюха. — Отож, шер амі, ми у Мюнхені! Востаннє я був тут, коли ховали Вольфа Тегарта. Як це було давно, а здається, зовсім недавпо…

Поїзд зупинився. Всі троє вийшли на перон.

— Андре!..

— Марта!..

Вони стояли і дивились одне одному в очі так, ніби шукали відповіді на питання, колись