Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга третя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Невдовзі прибіг захеканий писар. У руці розпечатаний конверт.
— Перепрошую, пане, ось у вчорашній пошті… А начальник конвою із своїми уже пішли на станцію…
— Читай.
— Ось тут статті: 58(1а), 58(8), 59(Зг), без права листування. Строк: двадцять п'ять років.
— А ти, виявляється, битюк, — звернувся до Андрія наглядач. — Сам такого воза тягнеш, та ще й без права листування.
Наглядач подав команду — і колона рушила в бік бараків. Писар ішов поруч і все поглядав на Андрія, потім наважився, спитав:
— Ви, друже, звідки будете?
— З Ровенщини…
— Святий боже, земляк… Я з Острога… Слава героям. Я вас до наших, у п'ятий… Там гарне місце біля вікна, — сказав і подався вперед.
— Чого він од тебе хоче? — спитав Яцків.
— Не знаю…
— Сука, — процідив крізь зуби Бурлаков. — Коли ти відійшов, він наглядачеві про тебе: ненадійний, конвоїра, каже, побив… Ти обережніше з такими.
«Однак світ не без добрих людей. Приємно, що хтось тебе застерігає від невірного кроку. Дядько Михайло, цей Бурлаков або колишній прокурор Воронов. Куди він міг подітися? Десь, мабуть, пересадили на інший поїзд, в іншому напрямку повезли. Отак доля стикнула на кілька годин, висікла в серці іскрину довіри й розвела».
Голова колони поволі втягується у житлову зону. За ворітьми — безкраї ряди бараків. Він бачив схожі на ці, тільки над тими курів димар крематорію. Перед очима — вкриті синіми лісами гори, низькі хмари чіпляються за них, а нижче — з чотирьох боків — вежі з кулеметами і колючий дріт. Праворуч — виробнича зона. Там паровози штовхають поперед себе навантажені колодами платформи. Біля лісопилки арештанти перекочують стовбури з платформ на вагонетки і котять їх у розчинені ворота, а з протилежних воріт виповзають дошки. Крикливий, замурзаний тепловозик жене платформи з дошками на сортувальну, де вздовж паркана шикуються состави з лісоматеріалами. За парканом гуркотять поїзди транссибірської магістралі.
Біля воріт житлової зони кожна шеренга чомусь стишує кроки. Що там за перепона? Крізь ряди арештантів, що йдуть попереду, Андрій бачить табличку і на шматку фанери — напис: «Воронов Іван Павлович. А-7792. Убитий при спробі втечі».
«Він не тікав!» — хочеться гукнути на весь світ, а з грудей виривається лише глухий стогін. Андрій стягує з голови шапку. Так, це він, Іван Воронов, лежить під ворітьми горілиць… Людина з іншого, небаченого тобою життя. Випадковий супутник, про якого ти, власне, так мало знаєш. Чому ж так заходиться, так болить за ним серце?.. Чому спопеляє душу ненависть до того рябого старшини? Звідки беруться отакі недоноски, ладні пустити кулю в потилицю рідному батькові? Рябий убив! Він же сам сказав про це, коли знімав з мене наручники! І як я не здогадався тоді? Треба було задушити гада!
— Тобі зле, Максиме? — міцна рука дядька Михайла стискає лікоть. — Ходімо…
— Убили… Його вбили… Він не тікав… — уголос промовляє Андрій.
— Ви щось сказали, панцю? — запитує писар. Він вигулькнув з-за спини так, ніби весь час стояв там, дослухаючись до Андрієвих думок. — Остережіться, коханий… Не раджу, не раджу… Айно, ходіть за мною.
«Чого він од мене хоче? Чого чіпляється?»
— Куди ви його? — не пускає Андрія Яцків. — Нездужає він…
— Не турбуйтеся, пане Яцків, це поруч. П'ятий барак, праворуч біля вікна. Добре місце… — На вустах у писаря елей, а в очах — колючки неприязні.
— Максиме, я заскочу перевідати…
Андрієві байдуже. Йому аби швидше дістатися до ліжка. Голова важчає, а в руках і ногах — бридка млость. З кожним кроком земля все більше розхитується, неначе палуба в шторм.
Барак набитий ліжками, мов вулик стільниками. Двоповерхові, на чотири матраци, застелені благенькими ковдрами, вони тиснуться одне до одного так щільно, що здаються суцільними нарами.
— Оце ваше місце. Нижнє, біля вікна. Тут чисто. Відпочивайте. Радий був прислужитися… — Писар задкує між ліжками і нараз щезає.
«Господи, в голові круговерть… Туман… Звідки ця важка втома?.. Невже я й справді захворів? А може, той рябий чогось підсипав у кашу? Адже саме після того обіду все провалилось у темряву…»
— Яка зустріч?!
Слова, мов постріл, б'ють у потилицю. Андрій повертається на голос — перед ним Тур. Стоїть, спершись ліктем на край верхнього ліжка, посміхається, а очі холодні, як у мерця. За ним ще якісь люди. Зривають ковдри і, затулившись ними, наче щитами, сунуть з усіх боків, аж поки простір у кутку барака не обмежується двома ліжками і проходом, де стоять Андрій з Туром.
— Слава Йсу… Таки зустрілися… А то я вже був і надію втратив. Ну, що?! Віддячили тобі твої совіти?
Андрій мовчить.
— Бачу, заціпило! — Тур скреготнув зубами. — Язика зі страху проковтнув! Шкода, що я не відтяв його тобі ще там, у Карпатах.
— А як без мене передали б того фальшивого мандата? — відказує Андрій, відчуваючи, як кров ударила йому до голови. Страху перед Туром не було, хоч він і розумів: ті, хто ховається за ковдрами, не помилують.
— Про мандат сам допер чи кадебісти підказали? — Тур набичився, аж очі кров'ю налились. — І як же ти, такий кмітливий, а не потрафив совітам п'яти лизати? Цікаво, за які гріхи вони жбурнули тебе сюди, до нас? Адже знали, що тут відомо про твою зраду Україні…
— Ви — то ще не Україна… Але і вас я не зраджував, бо завжди стояв супроти вас.
— Ач, як заговорив, ідейний… Може, тебе агітатором до нас приставили? Таж вони знали, що я тут, знали, ще я тобі не подарую… Виходить, на з'їдень кинули. Не захотіли об таке падло рук бруднити. Але нічого, ми не погребуємо.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний лабіринт. Книга третя», після закриття браузера.