Читати книгу - "Капітани піску. Габрієла"

з'явившись, перед ним став негр Фагундес з рушницею в руках. Очі його палали недобрим вогнем. Габрієла сказала:

— Не треба, Фагундесе.

Вона вдарилась об корч, біля якого вони лежали. Фагундес нахилив голову і пішов. Габрієла засміялася, лють в серці Клементе росла. Він підійшов до неї, схопив її за руку, вона упала на кущ, подряпала обличчя:

— Я ладен убити тебе, та й себе також…

— Чому?

— Ти не любиш мене.

— Дурень ти…

— Але ж, мій боже, що мені робити?

— Все це не варте уваги… — сказала вона і притиснулась до нього. Зараз, в останній день мандрів, розгублений і пристрасно закоханий, він, зрештою, наважився: залишиться в Ільєусі, відмовиться від своїх планів — адже він прагне лише одного: бути поруч з Габрієлою.

— Коли ти не хочеш іти на плантації, я спробую влаштуватися в Ільєусі. Щоправда, у мене немає ніякого фаху, я нічого не вмію, окрім роботи на землі.

Вона раптом взяла його за руку, і він відчув себе щасливим переможцем.

— Ні, Клементе, не залишайся. Навіщо?

— Тобто як це навіщо?

— Ти йшов сюди, щоб заробити грошей, купити плантацію, стати фазендейро. Це тобі до вподоби. Навіщо ж залишатися в Ільєусі і страждати від нестатків?

— Щоб бачити тебе, щоб нам бути разом.

— А раптом ми не зможемо бачитись? Ні, йди вже краще своєю дорогою, а я своєю. Колись, може, ми й зустрінемось. Ти станеш багатою людиною і не впізнаєш мене. — Вона говорила спокійно, немовби ночі, проведені разом, нічого не означали, немовби вони були просто знайомими.

— Але ж, Габрієло…

Він не знав, як їй заперечити, забув усі переконливі докази, усі образи, забув про свій намір побити її, аби вона знала, що з чоловіком жартувати не можна.

Він ледве спромігся вимовити:

— Ти не любиш мене…

— Добре, що ми зустрілися, дорога видалась мені короткою.

— Ти справді не хочеш, щоб я залишився?

— Для чого? Щоб поневірятись в злиднях? Не варто. У тебе є своя мета, і ти мусиш її досягнути.

— А яка твоя мета?

— Я не хочу йти до лісу, не хочу працювати на плантаціях. Решта відома одному богові.

Він замовк. Страждання й біль розривали груди, йому, як ніколи, хотілося вбити Габрієлу і порішити себе, перш ніж вони дістануться до міста. Вона усміхнулась:

— Все це не варте уваги, Клементе.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Самотність Глорії

(що зітхає у своєму вікні)

Відсталі й неосвічені, неспроможні збагнути законів нового часу, прогресу і цивілізації, ці люди вже не можуть стояти біля керма…

(Із статті Доктора в «Діаріо де Ільєус»).

Скарга Глорії

Пала вогонь в моєму серці, Скажіть же, прошу вас, мені, Кому згоріть на тім вогні? Ні в чим відмови я не знаю — Полковник все мені дає: Найкращі в місті меблі маю, Шовкові сукні в мене є. Та що для мене сукні пишні, Сатин, атлас і оксамит, Коли десь щастя заблукалось І не приходить ні на мить? Мене рятує парасолька Від сонця променів щочас, А хто ж вогонь отой погасить, Що в серці й досі не погас? В крамницях кращих я купую Все за полковника платню, А де ж мені добути ліків Проти сердечного вогню? На Глорію, прислугу втіхи, Усім поглянути кортить,