Читати книгу - "Капітани піску. Габрієла"

Коли б же люди тільки знали, Як важко в світі цьому жить! Багатому належу діду, Мене за гроші він трима, Та він бува зі мною рідко, І мушу спати я сама. В моїх очах завжди утома, І губи спрага обпіка, Невже ж мене не приголубить Міцна коханого рука? Того багаття не погасить Тонке голландське полотно, На зміну мук безмовний місяць Все поглядає у вікно. Так на постелі одинокій Мене терзає чорна мла; І ночі схожі між собою,— Така ж сьогодні, як була. Кому страждання оповісти? Шукати в кого співчуття? Хіба до місяця звернутись, Що добре зна моє життя? Мені б студента з ледь помітним Пушком, де вусам ще рости, Мені б солдата у мундирі Зустріти б, господи, прости… І хай вони хоча б краплину Кохання в дар дали мені, Потамували люту спрагу, Погрілись на крутім вогні. Своїх дверей не замикаю,— Ну де ж ви, любі? Де ви? Де? Всю ніч очей я не змикаю, Аж поки сонечко зійде, Я за кохання крапелину Віддам усе, що тільки є, Аби хоч раз вночі побачить, Що ліжко не пусте моє! Пала вогонь в моєму серці, Скажіть, же, прошу вас, мені: Кому згоріть на тім вогні?
Про спокусу у вікні

Будинок Глорії стояв на розі майдану, і опівдні вона мала звичай сидіти край вікна, виставляючи напоказ свій розкішний бюст, немовби пропонуючи себе перехожим. Це шокувало старих дів, які простували до церкви, і щодня в годину вечірньої молитви викликало одні й ті ж нарікання:

— Ганьба!

— Чоловіки стають грішниками поза власною волею. Варто їм лише поглянути…

— І хлопчаки позбуваються невинності, коли бачать її.

Сувора Доротея, у всьому чорному, як це заведено у старих дів, зашепотіла у святому гніві:

— Полковник Коріолано міг би найняти для цієї дівки будинок і на околиці міста. А він посадив її перед очима найдостойніших людей міста. Просто перед носом у чоловіків…

— Майже поряд з церквою. Це зневага до бога.

Починаючи з п'ятої вечора чоловіки, що сиділи в переповненому барі, не відводили поглядів від Глорії, що сиділа біля вікна з протилежного боку майдану. Учитель Жозуе, пристебнувши синього в білу цяточку метелика і намастивши голову брильянтином, високий, прямий («Мов печальний, самотній евкаліпт», — писав він про себе в одній з поем), із замалими сухотними щоками, переходив майдан і простував тротуаром повз вікно Глорії, тримаючи в руках томик поезій. У віддаленому закутку майдану, облямований невеличким акуратним садом, в якому росли чайні троянди і білі лілеї, височів новий будинок з кущем жасмину край воріт; він належав полковнику Мелку Таваресу і був причиною довгих і жорстоких суперечок в «Папеларіа Модело». Дім було споруджено в модерному стилі — перший твір архітектора, виписаного з Ріо Мундіньйо Фалканом.

Думки місцевої інтелігенції про його вартість розійшлися і суперечки точилися без кінця. Своїми чіткими і простими лініями він контрастував з неоковирними двоповерховими будівлями і приземкуватими особняками в колоніальному стилі.

Доглядала квіти єдина донька Мелка, учениця монастирської школи Малвіна, за якою упадав Жозуе. Із замріяним виглядом ставала вона на коліна перед квітами і була гарніша від них самих. Щовечора, після навчання і традиційних бесід в «Папеларіа Модело», вчитель ішов прогулятися майданом; не менше двадцяти разів проходив він повз сад Малвіни; не менше двадцяти разів жалібно поглядав на дівчину з німим виразом кохання. Постійні відвідувачі бару Насіба спостерігали це щоденне паломництво, кидаючи в'їдливі дотепи:

— А вчитель наполегливий…

— Хоче завоювати незалежність і одержати плантацію какао, не обтяжуючи себе роботою по його посадці.

— Рушив на покаяння… — мурмотіли старі діви, зустрінувши захеканого вчителя,