Читати книгу - "Капітани піску. Габрієла"

— Та вона просто кривляка, удає з себе царицю. Чого вона ще прагне, чим для неї не пара цей інтелігентний, вихований молодик?

— Але ж він бідний…

— Шлюб з розрахунку не веде до щастя. Такий пристойний хлопець, такий вчений, навіть вірші пише…

Підходячи до церкви, Жозуе притишував ходу і знімав капелюха, доземно уклоняючись старим дівам…

— Такий вихований… Такий вишуканий…

— А він, кажуть, слабує на груди…

— Доктор Плініо казав, що з легенями в нього все гаразд. Просто він такого ніжного складу.

— Кривляка вона, і все. Та й чого чекати від неї, коли має гарненьке обличчя і грошовитого батька? А юнак, бідолаха, так побивається… — І з пласких грудей старої діви виривається зітхання.

Під доброзичливі зауваження старих дів і насмішки відвідувачів бару Жозуе наближався до вікна Глорії. Він ішов, щоб побачити чудову, крижану Малвіну. Заради неї він щовечора проробляв цей моціон з книгою поезій у руках. Та мимохідь його натхненний погляд зупинявся на розкішних, високих персах Глорії, що лежали на підвіконні, немов на блакитній таці. Від персів погляд Жозуе звертався до смаглявого обличчя з повними, пристрасними губами і променистих, закличних очей. Замріяний погляд Жозуе запалювався грішним, підлим бажанням, а його бліде обличчя рожевіло на якусь лише мить, бо минувши вікно, що зажило недоброї слави, він знову прибирав благочестивого вигляду, обличчя його ставало ще блідішим, а очі шукали Малвіну.

Вчитель Жозуе в глибині душі також не схвалював злополучної ідеї багатого полковника Коріолано Рібейро поселити свою таку спокусливу і таку відверто доступну іншим коханку на майдані Сан-Себастьяна, де мешкали кращі сім'ї міста, та ще й поряд з будинком полковника Мелка Тавареса. Якби Глорія жила на якійсь іншій вулиці, подалі від саду Малвіни, він, можливо, в одну з темних ночей ризикнув би одержати те, що обіцяли закличні очі Глорії і її напіврозтулені губи.

— Іч ти, як їсть хлопця очима!..

Старі діви в довгих, чорних, наглухо застебнених сукнях, з чорними хустками на плечах, здавалися нічними птахами, що сіли на паперть невеличкої церкви. Вони бачили, як, повертаючи голову, Глорія стежила за Жозуе в час його прогулянок перед будинком полковника Мелка.

— Він порядний хлопець. Дивиться лише на Малвіну.

— Я молитимусь святому Себастьяну, — сказала огрядна Кінкіна, — щоб Малвіна полюбила його. Я поставлю святому якнайбільшу свічку.

— І я… — додала худорлява Флорзінья, у всьому солідарна з сестрою.

Зітхання Глорії, що сиділа край вікна, нагадували стогін. Сум, печаль, гнів чулися у цих зітханнях, що линули над майданом.

Її переповнював гнів до чоловіків взагалі. Всі вони були боягузами і лицемірами. Коли в години пообідньої спеки майдан порожнів і вікна будинків зачинялися, чоловіки, проходячи повз відчинене вікно Глорії, усміхалися до неї, благали її поглядом і вітали з неприхованим хвилюванням. Але коли на майдані з'являлася бодай одна-однісінька стара діва або коли чоловік йшов не сам, він одразу відвертався, вперто дивився в протилежний бік, немовби йому було противно бачити Глорію з її розкішним бюстом, що рвався на волю з-під вишитої батистової кофтини. Вони вдавали з себе ображених, невинних хлопчиків, навіть тоді, коли, не пізніше як учора, говорили їй на самоті різні люб'язності. Глорія з насолодою розчинила б вікно так, щоб ударити кого-небудь з них по обличчю, але, на жаль, вона не могла цього зробити хоча б тому, що іскра бажання, яка тліла в очах чоловіків, була єдиною розрадою її самотності. Ця іскра все одно не могла втамувати її спраги, її голоду. Але коли б Глорія когось ударила рамою, то не змогла б у подальшому розраховувати навіть на крадькома вимовлені слова, такі бажані для неї. В Ільєусі не було одруженої жінки (а в Ільєусі всі заміжні жінки жили строго, нікуди не ходили і займалися лише господарством), яку б так надійно охороняли і яка була б такою неприступною, як ця полюбовниця. З полковником Коріолано жартувати не було охочих.

Його так боялися, що з бідною Глорією не наважувались навіть вітатися. Лише Жозуе був трохи сміливішим. Щовечора його погляд спалахував, коли він ішов повз вікна Глорії, і романтично згасав перед ворітьми Малвіни. Глорія знала про пристрасть вчителя і також почувала неприязнь до дівчини, що була байдужою до такого кохання. Вона називала її нудотною дурепою. Знаючи про пристрасть Жозуе, Глорія все одно не переставала усміхатися тією ж закличною і обіцяючою усмішкою і була йому вдячною, оскільки він ніколи, навіть у тих випадках, коли Малвіна була біля воріт під квітучим кущем жасмину, не відвертався від неї, Глорії. Ех, якби він був хоробріший і штовхнув уночі вхідні двері, які Глорія залишала незамкненими… Хто знає?.. А раптом… От тоді вона б примусила його забути горду дівчину.

Але Жозуе не наважувався штовхнути масивні вхідні двері. Та й інші теж не осмілювались. Чоловіки боялися гострих язиків старих дів, пліток і скандалів, а найбільш — полковника Коріолано Рібейро. Адже всі знали історію Жуки і Шікіньї.

Того дня Жозуе прийшов трохи раніше, в години сієсти, коли майдан вже спорожнів. Відвідувачів у барі залишилося обмаль, там сиділо лише кілька комівояжерів і Доктор з Капітаном, що грали в шашки. Енох, вирішивши відсвяткувати одержання коледжем офіційного статусу, відпустив після сніданку всіх учнів додому. Учитель відвідав невільничий базар, де спостерігав за прибуттям чималої групи біженців-переселенців, погомонів у клубі «Папеларіа Модело», а тепер пив коктейль у барі, перемовляючись з Насібом.

— Безліч біженців. Посуха знищує сертан.

— А жінки між ними є? — поцікавився Насіб.

Жозуе зажадав довідатися про причину такої зацікавленості: