Читати книгу - "Клуб «100 ключів»"

— А пізніше ви з інспектором Люка поїхали до бару на вулиці Мосьє-ле-Пренс, де зустрілися зі швейцаром Сорбонни… Ви розмовляли про викрадені коштовності?

— Ні.

— Отже, знову про ту дівчину?

— Так.

— Увечері ви повели свою дружину до ресторану на авеню Гранд-Арме. Це випадково?

— Ні.

— Потім, допитуючи менеджера Ландрі, ви домоглися, щоб він показав реєстр членів клубу… Чи не так?

— Все цілком правильно, пане директор… Признаюсь, мені навіть на думку не спадало, що за мною можуть стежити… Досі я жив по той бік барикади…

— Якщо це вас цікавить, можу вас запевнити, що не я наказав стежити за вами і взагалі довідався про всю цю справу лише кілька годин тому… Схоже, що там, нагорі, їй надають великої ваги… Я всього лише чиновник і повинен виконувати те, що мені наказують…

— Ви вимагаєте письмового пояснення?

— Не ускладнюйте без потреби мою важку місію, Мегре… Повірте, що я не пишаюся нею.

— Я охоче вам вірю.

— Але виходить, що ви протягом цілої доби примушували ваших інспекторів займатися справою, котра не має нічого спільного з jx службовими обов'язками, бо стосується вас особисто… Щоправда, вони цього не знали, і тому ми не будемо вживати щодо них жодних санкцій… А от…

Директорові теж було жарко. Він дістав хусточку і знервовано витер спітніле обличчя.

— А от щодо вас, то я не буду приховувати, яке рішення підказали мені згори… Вам необхідно відпочити… Останнім часом ви багато працювали і могли перевтомитися… Ви попросите у нас відпустку за станом здоров'я. Вона триватиме доти, доки не скінчиться розслідування вашої справи…

Він насилу доказав останні слова і якийсь час стояв, не наважуючись глянути у вічі комісарові. Йому було ніяково перед ним, немов перед твариною, яку хотіли вбити, але. тільки поранили.

— Можливо, це триватиме всього кілька днів. Згідно з існуючими правилами ви матимете змогу боронитися… Мені вже відомо, що ви подали доповідну записку з вашою версією…

Мегре повільно підвівся.

— Дякую вам, пане директор.

Потім на превеликий подив Ролана Блюте спокійнісінько попрямував до найближчого вікна.

— Думаю, що тепер можна відчинити…

Він по черзі відчинив усі вікна й зупинився, вдихаючи гарячі пахощі вулиці. Внизу, на до болю знайомому паризькому тлі, метушилися, кудись поспішали дуже близькі йому, хоча й зовсім незнайомі люди.

— Я можу вважати, що ви вже у відпустці?

Він кивнув головою і мовчки попрямував до виходу. Директор не простяг руки, але тримав її перед себе, готовий ухопити комісарову правицю, коли б той її подав.

Та Мегре не зробив цього.

На відміну від учорашнього дня, він не пішов страждати до свого кабінету, а одразу подався до інспекторської.

— Люка!.. Жанв'є!..

Барнакля в кімнаті не було.

— Зайдіть до мене, хлопці… Вам доведеться якийсь час попрацювати самостійно.

Жанв'є раптом зблід і стиснув зуби — він усе зрозумів. Слова були зайві.

— Я втомився, можливо, я навіть хворий… Добра матінка адміністрація турбується про моє здоров'я і дозволяє мені відпочити.

Він почав ходити по кімнаті, щоб приховати дві скупі сльозинки, що навернулися йому на очі.

— Ви займайтеся нальотниками далі… Вам обом відомі мої міркування з цього приводу… Нехай у мене немає університетських дипломів, але ви знаєте, що я впертий… Як кожний справжній селюк!

Він вибив люльку у велику скляну попільничку і знову дістав табакерку.

Нагорі вже знають про все, що ви робили з учорашнього дня… Звичайно, про мене там теж усе відомо… треба попередити Барнакля, коли він повернеться…

Певно, за вами будуть стежити, як стежили і стежитимуть за мною… Я б не хотів, щоб через мене у вас були якісь прикрощі… Прошу вас забути все, що ви знаєте про цю справу.

Він осміхнувся до них.

— Ну от… Мені було набагато легше говорити з вами, ніж директорові зі мною…

Потім неквапливо підійшов до стільця й узяв капелюха.

— До побачення, хлопці!..

Першим спромігся заговорити Жанв'є:

— Знаєте, патроне…

— Що?

— Я знову розмовляв з моїм приятелем… Він розпитав свою жінку про Ніколь Прієр… Та вважає її психопаткою… Вона має незабаром побратися з якимось аргентінським дипломатом… Вже були заручини, але вони тримають їх у таємниці… Недавно він поїхав додому — влагоджувати свої справи…

— Так, так…

— Я також був у. «Золотій підкові» і показував фотографію. Там її ніхто не знає.

— Байдуже…

— Ви облишили цю справу?

Він обернувся і глянув на інспекторів.

— Це так ви мене знаєте?

— Ви хочете сказати, що будете продовжувати самотужки, знаючи, що за кожним вашим кроком стежать?

— Я спробую…

Обидва всміхнулися, неспроможні приховати свого хвилювання, не знаходячи слів, щоб висловити свої почуття.

— Ну досить сентиментів… До скорого побачення!

Він міцно потиснув їм руки, попрямував до дверей і за кілька хвилин уже спускався сходами Сюрте.

Під аркою, як завжди, стояли двоє чергових. Комісар не без іронії відповів на їхнє привітання. Світ ставав зовсім іншим від того, що він дивився на нього очима вільної людини.

Його ніде ніхто не чекав, і він міг іти куди йому заманеться, хоч світ за очі.

Можливо,