Читати книгу - "Марiя"

І чому йому випало таке щастя, про яке він навіть мріяти не насмілювався? Найкраща, найрозумніша жінка з ним, саме з ним! Не гордість говорила в нім, а здивування, бо йому самому інколи було дивно й не вірилось.

Як мама не розуміє його щастя! Чому вона повторює всі ті нісенітниці, що плетуть про Марусю заздрісні люди? Йому було просто смішно, коли б не обурювало до нестями, — скільки романів і полюбовників їй приписували й приписують! До цієї когорти потрапили, звичайно, і Тургенев, і професор Єшевський, і професор Кавелін, і Станкевич. Певне, зараз плескатимуть і про Добролюбова, який насправді закоханий в якусь мессінську панночку. Мама розсердилась, коли Саша почав казати їй, як високо, гордо тримає себе Марія Олександрівна з усіма і любить тільки його. Мати глузливо засміялась, і Саша замовк, і тепер він не хоче бути одвертим з матір'ю. Вона сердиться, що він «поламав свою кар'єру», вона ніколи не чекала такого від нього, улюбленого старшого сина. Він і сам не чекав. Він і сам у душі боявся, що все життя він, покірний син, несміливий в усьому, м'який, пройде життя звичайно, второваною стежечкою посереднього, правда, освіченого, службовця, в кращому разі захистить проект поліпшення в'язниць, матиме кафедру професора прав, спокійно одружиться, матиме затишну родину, бабуся раюватиме з онуками, він писатиме теоретичні праці про право, кари, в'язниці... І так піде і мине життя.

І раптом, як італійська трамонтана, що враз усе перешубуршує, у нього все життя пішло шкереберть. Він сам не чекав від себе такої сили почуття, пристрасті. Все відійшло кудись далеко, і йому було байдуже і до кар'єри, і до захисту, і не на тих, поміркованих, обмежених в усьому «правильних» людей треба було рівнятися, а треба було стати гідним цієї жінки, що раптом з'явилася на його шляху. Треба було дотягтися до її рівня, і він знав, що вона сама допоможе в цьому. Головне — тільки б вона була з ним, тільки б вона його любила. Хіба ще кому випадало таке щастя?

«І справді — чого варта пристрасть, коли знаходиться час міркувати про щось стороннє?» — згадав він слова Стендаля. І ще його ж: «У цій чарівній країні слід віддаватися лише коханню. Скрізь у інших країнах це лише копія з італійського оригіналу». Саша усміхнувся і знову розкрив тоненький томик сонетів Петрарки на сторінці з третім сонетом «Trovammi Amor del tutto disarmato» — «Любов спостигла мене беззбройним»...

* * *

Напередодні від'їзду з Неаполя Марія довго гуляла з Миколою Олександровичем. Внизу світилося море вогнів і лише грізно чорнів Сент Ельмо — замок-фортеця, замок-в'язниця.

— Він уже порожній, цей замок, — мовила Марія, — а ще якось моторошно дивитись на нього!

— А замок впевнений, що може бути і ненадовго порожнім, він наче загрожує і попереджає, що з штуцерів може перестріляти всіх, хто добиватиметься справжньої волі. Як сумно все обертається, і тут ошукали Гарібальді, а дома — Польща! «Колокол» починає одверто бити на сполох. Треба швидше додому Засидівся я вже тут. Хочеться бути між своїми От і ви їдете!

— Так мені шкода залишати вас, — призналася Маруся. — Як добре було б поїхати разом у Флоренцію, і Венецію, і Мілан. Ми обов'язково вирішили з Олександром Вадимовичем хоч по кілька днів побувати там.

— Але ж я вже там був.

— Ви гадаєте, вам нема чого їхати до Флоренції? — лукаво, змовницьки подивилась Марія.

— Не знаю, — якось безпорадно розвів руками Микола Олександрович, зняв окуляри, протер їх, знову одяг — так робив завжди, коли хвилювався. — Не знаю, чи маю право з моїми заробітками думати про власну сім'ю. Усі ж молодші ще на мені Два брати ще малі хлопчики, гімназисти, зараз у Петербурзі Я їх лишив на дядю, добру, але безладну людину. Я не був би спокійним, коли б про них, як рідна матір, не турбувалась Авдотія Миколаївна Панаева. Які вони людяні й уважні — і Авдотія Миколаївна, і Некрасов, та й сам, хоч і легковажний досить, Панаєв! Вони й про мене турбуються, як про рідного, особливо вона. За хлопчиків я більш-менш спокійний, повернусь — вони житимуть зі мною. А в Нижньому у мене ще сестри. Ну, одна заміжня, але ж дві молодші — дівчата на виданні. Одна живе у старшої сестри, а друга у інших родичів. Отак, як у тієї зозулі — по всіх гніздах пташенята розкидані!

— Отак і ми були розкидані по родичах, — сумно згадала Марія. — Коли батько помер і мати віддалася вдруге, мене відвезли до одних родичів, старшого брата — до інших. Я рано вийшла заміж і одразу молодшого братика до себе забрала. Не могла бачити, який він занедбаний, занехаяний росте.

— І в мене весь час думки про них. Самі знаєте — дівчатами залишитися — хіба мед у родичів вік прожити? А дівчата здібні, як би я бажав вивчити їх, до пуття довести. Та де там! — Микола Олександрович махнув рукою. — Хіба їм витримати таке життя, таку науку, як я витримав? Як згадаю хоча б гуртожиток в Санкт-Петербурзькому педагогічному інституті, — усі завжди голодні, холод, бруд, хто тільки не наживався на наших злиденних харчах, на нашому так званому «обмундируванні». А ця гонитва за копійчаними уроками! Та що там казати, мабуть, і всі мої хвороби ще звідти. Ні, на жаль, лише про одне треба думати, хоч би їх заміж пощастило видати за порядних людей. Тепер по дорозі до Петербурга я до них неодмінно заїду. Давно не бачив. Родичі — люди добрі, нічого не скажу, вболівають за нас усіх, на щастя, вони не уявляють мого справжнього буття. Але ж хіба хто може замінити рідних батька і особливо матір?

Він дуже любив свою матір. Скільки років по