Читати книгу - "Слово після страти"

— Що ж нам робити? — спитав Жора.

— При першій же можливості вас треба призначити на транспорт і вивезти звідси. Причому це треба зробити несподівано, щоб Ауфмейєр не встиг перешкодити.

На цьому ми попрощалися з Гансом, мудрим, скромним і безстрашним німцем. Важко навіть уявити, що б ми робили, якби не Ганс, милий, добрий Ганс.

Без чверті дванадцять у блок прийшов Ауфмейєр й одразу подався до кімнати старости. Ми з Жорою чекали виклику. Він не забарився.

— Готові? — спитав Ауфмейєр, коли ми прийшли.

— Готові.

— Беріть чотири фляги, ховайте — ще раз прорепетируємо,— сказав він, глянувши на годинник.

Репетиція пройшла успішно. Після цього блокфюрер покликав капо Зігфріда, і той повів нас до есесівської кухні.

Нічого подібного я ще не бачив у своєму житті. Кухня була обладнана за останнім словом техніки і більше нагадувала лабораторію науково-дослідного інституту. Казани, каструлі, посуд, столи і допоміжні механізми — усе тут виблискувало хромом і нікелем, вражало незвичайною, стерильною чистотою, порядком. Важко сказати, скільки в’язнів прибирали тут ночами, драїли й начищали до сліпучого блиску кожен металевий предмет, кахляні підлоги та стіни, але все тут сяяло і виблискувало, а повітря було прохолодніше, ніж на вулиці, хоча в десятках велетенських казанів варилися страви. Під стелею і в стінах безшумно працювали вентилятори, звідкись подавали охолоджене повітря. Це була зразкова фабрика-кухня, обладнана за останнім словом техніки.

Рядами, строго симетрично стояли закриті кулеподібні казани місткістю в тисячу літрів кожен, устатковані термометрами, манометрами і ще якимись приладами. У другому кінці кухонного залу вишикувалися в ряд білі кахляні плити, на яких смажилося м’ясо. Над плитами—витяжні труби, пофарбовані в білий колір. Казани, плити і всі підсобні механізми працювали на електриці. І ніде ні пари, ні диму, ні кіптяви.

На кухні трудилися десятки кухарів з числа німецьких в’язнів. Усі вони були високі на зріст, молоді, усі один в один, як перемиті. Видно, таких спеціально підбирали сюди. На кожному був білосніжний, накрохмалений і акуратно відпрасований халат, на головах такі ж білосніжні ковпаки. За роботою кухарів-в'язнів стежили спеціалісти есесівці, так само в білих халатах, але під халатами в них були не прості білі, а шовкові майки, на головах не ковпаки, а есесівські пілотки, а на поясах висіли парабелуми.

Капо привів нас у зал роздачі, звідки через широкий отвір у стіні і скляні перегородки було видно всю кухню. Кесселі, наповнені стравою, із головного залу кухні на спеціальних візках-автокарах вивозили у зал роздачі. Ці візки мали оригінальну конструкцію, були рухливі й верткі. Вони котилися плавно й безшумно на колесах з надувними шинами, а спеціальний пристрій дозволяв підіймати важкі кесселі до рівня естакади, де їх забирали два робітники. Далі кесселі рухалися самі похилим спуском, оббитим цинковими листами, до спеціальної платформи, де їх приймали інші робітники. Підхопивши за ручки важкий кессель, вони, як оком змигнути, ставили його на машину, що впиралася відкритим кузовом у платформу.

До платформи один за одним під’їжджали грузовики й пікапи, на які вантажилися кесселі з їжею. Командував тут шеф кухні — кюхефюрер — есесівський офіцер, В руках він тримав книгу в шкіряних палітурках, у якій робив позначки: скільки і кому відпускалося їжі.

Мене здивувало, що кожна машина затримувалася біля платформи не більше хвилини. Вражала синхронність роботи вантажників і підсобних робітників. Кожен їхній рух був розрахований, натренований, сказати б, оптимальний. Їхня робота, як і робота всієї фабрики — кухні, створювала враження чіткого, синхронно відрегульованого механізму.

Есесівська кухня вразила мене. Та нитка моїх думок тяглася далі і викликала невеселі роздуми. Досягнення науки і техніки, висока, справді наукова організація праці й культура виробництва — усе це було поставлене на службу панам есесівцям і їхнім холуям. А неподалік від чудо-кухні голодні і вкрай виснажені в’язні вергали на собі мішки з цементом, носили каміння, вручну копали траншеї примітивним доісторичним способом. Вони пухли з голоду й помирали, як мухи. Сите розкішне життя одних — рабський труд, голод і смерть других, усі земні радощі одним — усі земні муки другим. «Кожному своє»,— полюбляли говорити фашисти.

Я не раз чув в Освенцімі, що лагерфюрер Рудольф Гесс пишався трьома речами: крематоріями, есесівською псарнею і есесівською кухнею. Справді, було чим пишатися...

У залі видачі висів електричний годинник. Я спеціально простежив: за чверть години було відпущено двадцять машин і відвантажено не менше трьохсот кесселів місткістю в 25 і 50 літрів. Це був обід для есесівських підрозділів, розкиданих по всьому Освенціму.

Команда «Канада» була останньою в черзі, а перед нами одержувала їжу зондеркоманда, що обслуговувала крематорії. По кількості кесселів, відпущених їй, можна було визначити число в’язнів, що працювали там. Їх було приблизно тисяча чоловік. Для зондеркомандівців і «канадців» їжа видавалася та сама, що й для есесівців, із тих же казанів і за тими ж нормами. Висновок напрошувався сам по собі: роботі цих двох команд адміністрація табору надавала особливого значення і не шкодувала найкращих продуктів для в’язнів цих команд, незважаючи на те, що в них працювали виключно євреї, як правило, добровольці, за винятком капо, котрі призначалися здебільшого з німецьких кримінальних злочинців. Та повернемося в зал роздачі їжі.

Хвилин за п’ять до того, як підійшла наша черга, з команди «Канада» прибув грузовик. Капо наказав нам залізти в кузов і приймати кесселі, які подаватимуть робітники. Машина була завантажена блискавично, а ми з Жорою, поки вергали важкі кесселі, встигли кілька разів обмитися потом.

Шофер нашої машини вже завів мотор і хотів їхати, коли із залу видачі вибіг сам кюхефюрер і наказав зачекати. Виявляється, забули відвантажити зондеркоманді крематорію № І цулягу, тобто спеціальну добавку їжі, яка майже щодня